Миттєвість

      З граціозністю чорної кішки

Запливла до тролейбуса раз

Диво-жінка, пречиста і грішна,

Та, яку дарував мені час.

            Вона в профілі вигнула спину,

            Захопила пластичністю дій,

            Закохала мене за хвилину

            Малахитом з-під звабливих вій.

Світ зробився красивим, приємним,

Зникли бруд, рев машин, людський шум,

Ми впивались бажанням взаємним,

Я й забув: куди їхав, чому?

             За вікном миготіли дерева,

             І ні слова ніхто не сказав,

             Її погляд аж кликав до себе

             І водночас від себе штовхав.

Я наблизивсь, немов до святої,

Простягнув їй долоню, вона ж

Похитала чомусь головою,

Проклинаючи свій епатаж.

              Наче грім, враз розкрилися двері,

              Ніби в прірву, пірнула вона,

              Надворі у очах, як із неба,

              Бачив тихий я дощ з-за вікна.

Вона довго стояла й дивилась,

І я зрушитись з місця не зміг,

Серце все ще збентежено билось,

Заблукавши в кросворді доріг.

               Моя пам'ять незмінно кохала,

               Почуття, мов прокинувшись знов,

               Навіжено шукають й шукали

               Ту миттєвість - прекрасну любов.