І все ще я ніяковію, Слова збираю і думки, Вдивляюсь в кожну рису, вію, Вивчаю лінії руки… Шукаю, що тобі цікаво, Що викликає щирий сміх, Милуюсь, як смакуєш каву, І тану поруч, наче сніг… Мене ворожать ясні очі, Хвилюють коси до тремтінь, Тендітні вигини жіночні, Обличчя світло і півтінь… А ті медово-ніжні губи, Звабливі до п’янких нестям, Мене роззброюють до згуби І враз наповнюють життям… Як ти розважливо говориш, Як неповторно ти мовчиш, Як ти мене із мене твориш, Як ти себе кохати вчиш… І, простягаючи долоні, Я серце вірне віддаю, У неймовірному полоні, Тебе Кохаю і Люблю…
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Інколи дивлюся ролики на ютубі. Вони надихнули мене на написання цієї римованої думки. З досвіду моєї матері і тітки знаю, що не для всіх українців чужина стала рідною домівкою. Ал
virchi: Навіть у найкращих місцях душа тягнеться до рідної землі. Війна змусила людей залишити домівки, але серце залишається прив'язане до України. Вірш схожий на голос української діаспори воєнно
у Вас 