Зів*яли руки на твоїх плечах, Коли відчула фальш у кожнім слові. А зрада, що чаїлася в очах, Зітерла з них усі сліди любові. Настали довгі сутінки душі, Й самотні ночі, мов полярні ночі, І я дивилась з жахом у чужі, Недавно ще до болю рідні очі. Ну що сказать і де знайти слова, Щоб все назвать своїми іменами? Пустила корінь та розрив-трава, Що власноруч посіяв ти між нами. За вікнами невтішно плакав дощ, А я - за склом, самотня і невтішна. В душі боліло незбагненне щось І капало на аркуш білим віршем...
|