Ще слово, ще якась деталь...

Я попивав гарячий чай,
А ти сиділа поруч мене,
Твій погляд ніжний, мов кришталь,
У дзеркалі, немов зі сцени,
То посміхавсь, то сіяв жаль.
Він зазирав у моє скло,
Він щось питав, світивсь бажанням,
Але у склі відбитку не було,
Я пив свій чай, лиш ложки калатання
У серці твому стукало, гуло.
Ти невгамовно щось питала, ти цвіла,
Та непокірного приборкати не можна,
Моя душа аж рвалася з-за скла,
Я говорив собі: “Вона ж мене кохає, Боже,”
Та моя сутність через “я” ступити не могла.
Я хвилювавсь..., я пив спокійно чай,
Я все чекав, чого і сам не знаю,
Нестерпно тіло нило: “Зачекай”,
Мій розум аж кричав: “Кохаю!”
Не вірив я, але молився: “Не зникай”.
У чашці вже не залишалось чаю,
Я встав, подякував за тихий рай,
А на порозі я, як зараз, пам’ятаю,
Сказав: “А в тебе смачний чай!”
А ти у відповідь: “Приходь іще, чекаю...”