Вона сидить в куточку... Нікому не потрібними сльозами бруднить його сорочку, стискає біль своїми кулачками. А він біжить щодуху від неї, від думок, і все ж від болю! Ще важчає від руху, між кроками встигає клясти долю. Вона сидить і плаче, а очі красивішими стають, але йому вже радше потрібними ніколи не будуть... В його обіймах завжди радо любов"ю сяяло проміння, у них не було забагато цього людського розуміння. Вони й тоді не розуміли, топтали щастя неземне, а вберегти його не вміли, життя цього вже не верне... ...Чому так легко помилятись і говорити "зрозумій"? Прощання щиро добиватись, на жаль,на горе, "фах" не мій. Бо гордість в душу пропускала Байдуже убивала час, його вернути я благала не сотні,а мільйони раз...
|