ЖАГА (цикл)

ЖАГА

* * *

Нарай мені осінніх диких чар.

Моя душа ще світ не сповивала...

Стрімка пора озвучених прощань

Застигла нас, немов якась навала.

І листя замітає вечори.

І дощ полоще наші первопутки.

І ти в своїм чеканні повтори

Усі мої невимовлені смутки.

В тумани загортається причал.

Відлунюють у пам’яті покути...

А ти мені нарай осінніх чар,

Щоб я тобі міг весни повернути.

* * *

М’якими струнами надії

Ти доторкнулась до небес,

І обсипаються всі тіні,

Що обступили знов тебе.

О жрице вогнища земного!

Ти правиш зоряний канон.

І ні від мене й ні від кого

Вже не відмолюєш ікон.

Ти переповнюєш всі далі,

А небеса пряде весна.

І все, про що ми так мовчали,

Уже між зорями луна.

* * *

Наворожи мені струною

Прощальний поклик далини.

Перегорни цю ніч зі мною

І до світанку не засни.

Ми так надовго загубились,

Що зорі вибились із сил.

Але даровано нам милість

З’єднатись порухами крил.

Тож хай нам грянуть видноколи

Акордом сонячних відлунь...

І серце хай твоє ніколи

Не вхопить часу сивий лунь.

* * *

Відай, тебе спіткала віда

Про все невідання моє.

Про те, що випущено з виду,

Коли вже хуга дістає.

І строку марності — немає.

І незбагненна — саме ти.

Коли всі подихи — навзаєм,

А всі прощання — з самоти.

* * *

Ми розділені смертним гріхом

Зі своїм нерозділеним щастям.

Й не розкриється вічності схов,

Доки нам поєднатись не вдасться.

Доки нам не збагнути, чому

В цьому світі одвіку ведеться,

Що від кожної з придбаних мук

Все пустельніше в просторі серцю.

* * *

Твоя самотність — не між нами:

Вона розшукує світи.

І тільки пристрастей цунамі

Нас бережуть від німоти.

Як гірко й боляче зізнатись.

Що ти на березі — одна.

Душі покірної ненасить

Переповила сірина.

Й кому віддати свій рятунок?

Кому відміряти свій страх?

Коли гарячі серця струни

Уже холонуть на вітрах...

* * *

З кожним днем все гучніше слова,

Від яких ти ховаєшся в себе.

І уся твоя туга жива

Проступає зірками у небі.

Ними ти у пустельній журбі

Все відмолюєш світ без молитви.

Я ж їх спалюю мовчки в собі,

Щоб із попелу знову ожити.

Обереги свої борони,

Остороги свої не оскаржуй.

Ти мене навіть з пекла вини

Витягаєш собою щоразу.

* * *

Серед підступності мовчань

І невідступності звучання

Мене щоразу зустрічай,

Немов прихилюєш востаннє.

У безмірі ясних ночей,

У пристрасті твого творіння

Зненацька душу обпече

Твоєї ніжності іскрина.

Серед жаги живих джерел,

У тихім затінку відради

Найщасливіший, хто бере.

І найнещадніший, хто тратить.

Мене зірками зупини

І світлом дня переіначуй.

Але не стій біля стіни,

Що стала нам стіною плачу.

* * *

Загорни свою ніжність в торішні листи,

Обійми моє небо жагою.

Посеред всіх розлук і примарностей ти

Не була мені тінню хиткою.

Ти приходила в сни як відлига життя,

Як пташина, загублена в часі.

І якщо я лишу щось для інших звитяг,

То зі мною ти будеш у частці.

Нам ще стільки світів у досвітті знайти!

І віків без вінків пережити...

Загорни свою ніжність в торішні листи

І мене розпізнаєш тоді ти.

* * *

Такий холодний вітер ночі!

Такий розхитаний мотив

Мої бентеги рве на клоччя,

Коли без мене поруч ти.

Коли тебе в мені немає,

А я в тобі ще не звучу.

Лиш за вітрами осінь грає

І тінь похитує свічу.

* * *

З обличчям сліз тебе не розпізнати.

Скажи мені, скажи насамкінець,

Якої ти в душі лелієш ватри,

Коли я тільки осені гінець?

Для тебе кожне слово — оборона.

А кожна не застигла мить — весна.

Чому ж твоя рука в моїй холоне,

А серце досі певності не зна?

Стомились за туманами причали,

Занурились у сутінь ліхтарі.

Тепер уже лиш істина між нами.

І ти не розгуби її у грі.

* * *

За віком ясності ляга

Туман жаги на теплі губи.

Яка невидима снага

Тебе між зорями голубить?

Які несказані слова

Твій подих знов перехопили.

Твого єдиного єства

Душа розправила вже крила.

А над роками озорінь

І за вітрилами призначень

Уже витончується в тінь

Все, що в тобі я не побачив.

* * *

На рівні захисту життя,

На рівні припису мовчання

Ти бережи себе, дитя,

Від одинокості звучання.

Ти повтори мені щодня

Свою нестомлену принаду.

Нехай ніколи не спиня

Тебе цей рух по зорепаду.

Відгороди мої слова,

Відворожи свої печалі.

Уже в захмарності сплива

Твоя жага про віщі далі.

І ми відлунюєм живлом

У цьому просторі затято,

Отаборившись за вікном

Свого улюбленого свята.

* * *

Жага моя, і сила, і душа,

І пристрасть, не остуджена у часі...

Любов, яка у безвість не пішла,

А сповіддю застигла у причасті.

Мене ти зачаровуєш до дна

Очима, переповненими небом.

Від них — моя наповненість земна.

І кожна мить — відмолена для тебе.

Цей світ вже невимовністю пропах.

Злетіти нам над ним — холонуть крила.

Гарцюють диво-коні по степах.

А вічність душу нам ще не розкрила.