* * * Іду, цілуючи асфальт Губами стомлених ботинок, І пролітають мимо мене Дерева, ніч, якийсь будинок. Навколо темрява холодна Мене дощем в обличчя б'є, І тихо самота голодна Життя останнє з мене п'є. Та я не чую вже ні болю, Що ноги сковує і їсть, Ані пронизливого вітру... Бо в цьому світі я - лиш гість. Й переді мною вже не ніч, А твої очі догорають, Мене утоптують у бруд І моє серце розривають. І думка плине у той час, Коли останній згасне біль... Ти й не згадаєш вже про нас, Та думка прийде нізвідкіль. Згадаю з посмішкою все, Згадаю й відчиню вікно - Й тобі хай вітер принесе Мойого смутку волокно... 09.02.99 * * *
|