| * * * Іду, цілуючи асфальт
Губами стомлених ботинок,
І пролітають мимо мене
Дерева, ніч, якийсь будинок.
Навколо темрява холодна
Мене дощем в обличчя б'є,
І тихо самота голодна
Життя останнє з мене п'є.
Та я не чую вже ні болю,
Що ноги сковує і їсть,
Ані пронизливого вітру...
Бо в цьому світі я - лиш гість.
Й переді мною вже не ніч,
А твої очі догорають,
Мене утоптують у бруд
І моє серце розривають.
І думка плине у той час,
Коли останній згасне біль...
Ти й не згадаєш вже про нас,
Та думка прийде нізвідкіль.
Згадаю з посмішкою все,
Згадаю й відчиню вікно -
Й тобі хай вітер принесе
Мойого смутку волокно... 09.02.99 * * *
| 
та
у Вас