Ти віддала мені три своїх вечора, три дивовижні зоряні повені,
три неймовірні сонячні усмішки. Наші кроки лунали в безодні
порожніх вулиць, а мертве листя все сипалось, сипались крізь
сито покручених голок і шипіло під натиском вітру.
Я боявся торкнути тебе за руку, щоб не знайти в ній холод. Я
не смів тобі глянути в очі, щоб не збагнути їх присуд. Я
не міг повісти тобі слово, щоб його не вхопив вітер, оте
єдине слово, що мовиться раз у житті, і його неможливо кидати
на вітер.
Тричі сонце вмирало на наших очах, і небо жевріло маленькими
іскорками. А коли вітер шаленів, здавалося, що він хоче
роздмухати грандіозну пожежу, щоб запалити дерева, та йому
бракне сил. Але так тільки здавалося... Мляві промені ліхтарів
понуро цідились крізь морок і сирість, і по наших обличчях
котились притлумлені тіні.
Ми зайшли у завулок. Був останній мій шанс - третій вечір. Я
уперше підійшов так близько до твого будинку, до твого життя,
до стіни, за яку ти ховалась од світу. О лунке передмістя!
Мені шляху до тебе немає - тільки назад, до минулої
порожнечі. Бо не мій силует сколихне невагому фіранку в
голубому вікні цього дому, не мої кроки відлуняться на
незаймано-чистому причілку.
Ми зайшли у завулок... Я зайшов у безвихідь. І не вийти, не
винести біль скам'янілий, не ошукати похмуру ознаку... Невже
тепер, коли я знайшов тебе - єдину і створену тільки для
мене, - ти можеш належати комусь іншому? Невже наші радощі й
болі не можуть сплестись в цьому світі назавше? Невже нічого
іншого, крім трьох осінніх вечорів, ти для мене створити не
згодна, і на безліч тижнів, місяців, років мені судилася
самотність?
Я вдивлявся в твоє обличчя, і серце моє відчувало незгоду, а
битись за тебе не стало сили, і віддав я себе сліпій течії.
Крізь осінню галузку я бачу тебе у червоному сонці, що
велетенською пелюсткою врізається в схилені плечі обрію,
залишаючи по собі іскри. Я сховаю тебе, мов малесеньку іскру,
у глиб свого смутку, в провалля упертої віри, і
неспокоєм-вітром розідму величезне багаття, яке нікого, проте,
не зігріє.
Бо як четверте сонце народилося із квітів і жайворонків, ти стала іншою. І - чужою.
Кожне слово таке живе, аж до болю, яскравими барвами малює картину вічної історії, де Він і Вона, а між ними цілий світ... Дуже проникливо і по-справжньому, дякую Вам!
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
