Ода

І стукають в двері не друзі,
І ходять по дому не рідні,
Одна в своїй вічній потузі,
Багата була, тепер бідна.

Ніхто не побачить й сніжини,
І рідко напевно ти плачеш,
Гидка та підступна потворо,
Нічого крім себе не бачиш.

Ти зрада, ти біль, пустота,
Забута, забита цвяхами,
Нікому не треба твоя
Пика роздерта руками.

Не гояться струпи на тілі,
Не гоїться й серце погниле -
Тобі руйнувати кортіло,
Ти бігала по могилах.

Давай! Розкажи про ковчеги!
Створи знову казку прозору!
А потім розбий знов об землю
Й пошли всіх у довгу дорогу!

Все вспіти завжди ти хотіла...
Тоді поясни в чому діло,
Чому стало диво незріле
Тепер вже розтерзаним тілом?

Облита свяченими водами,
Зповзають вони як по жиру.
Обвішана нагородами,
Не знайдеш уже собі миру.

Підеш на Різдво у перебрані,
Тоді тільки пустять до хати.
Прикрита трояндівок дебрями,
Приречена доживати.