Дощ

Осінній дощ. Нарешті злива
Мої останні сльози змила.
Стирає межі, рушить скло,
Складає хмари. Це було
Вже десь. Ти бачив зорі,
Словами різав по живому,
Складав мозаїку, щось кохав,
Впустив, знешкодив та зламав.
А дощ ще йде, сіріють хмари,
Душа моя тобою марить.
Все зникло раптом. В однині
З’явився вечір, а мені
Сховатись хочеться нечемно,
Минулим б’ю себе даремно.
Твій запах чітко пам’ятаю –
Тютюн з одеколоном… знаю,
Він може в пам’яті з’явитись,
Та я не можу ним напитись…
Питань багато, я мовчу,
Вдягну я крила, полечу.
Туди, де чутно стогін моря,
Туди, де я не знаю горя.
Дивлюсь на гори, чую небо,
Малюю хмари просто неба!
Я там тебе не пам’ятаю,
Живу, радію… все зникає…
І знов зі мною дощ та хмари,
Я починаю знову марить…
Знов сіре небо ніби душить,
Знов сірі дні мій оклик глушать…
В пустелі суму я одна.
Зі мною дощ, твій запах й однина…