О зорі мої,зорі… О красний Місяцю. Дуже важко Тебе,тут,побачити,в цьому перевернутому часі,в якому немає межі між Днем і Ніччю. Ніби день не день,то сумний як старий сивий дід, то плаче як вередливе дитя. Що ж Ти хочеш,що бажаєш мій повелителю, День. Настільки сильний, що не пускаєш Ніч. Гониш її, батрачку, коцюбою як паршиву собаку. Скільки тієї Ночі,скільки того Сну,Скільки тієї Мови з тобою, кохана,єдина,мила,одна на весь Світ. Шкода її бідолаху ,Ніч,так ніби прийшла і тупцює перед дверима босими ногами, а зайти боїться. Знає , що вже пора,і тішить себе надією , що може впустять , може покличуть… Але День ще не спить… Ще дрімає як змурдований старий віл,пихтить,скалить зуби, аби не пустити до влади Ніч. Та Межа дусить стальним обручем і Він відступає, мов би засинає і крадькома,краєм ока,як дитя яке провинилося ,спостерігає як батрачка Ніч набирається пихатості,вмить скидає своє пірване покривало і натягує фату темноти. Приходить час сестри Мрії і брата з назвою Сон... Тепер і я відкриваю свою тісну схованку не боячись бути покараним . Я залітаю в серце Сну і прошу, впавши на коліна, Ніч і Мрію перетворити мене у Вітер. Гей-гей-гей. Коли б я став Вітром,чи поглядав би я на Вас , нікчемних повелителів з малої ,смішної коробки з назвою Час. Та я б утік від Вас усіх пихатих, замучених себелюбством, керманичів потраченого Часу. Я б полетів до коханої,єдиної, ніжної… І ось я вже біля вікна. Я бачу ЇЇ. Я бачу як стихає світло ,як падає тінь жаданного тіла на вікно за яким ховаюсь я. Але чому я тут і крадуся як злодюжка ,боюсь піднести листя яке пахне Твоїми руками. Чому не залечу у шпаринку віконної рами, аби постати парубком перед Тобою,хоч і у Вітровій сорочці. А тоді ,напевне ,не дав би я Тобі спати. Я б зірвав одним рухом Твій одяг і припав як спраглий до жаданного тіла . Я б вкрив його гарячими поцілунками. Цілував би до безтями ці милі очі,потім личко,п*янкі уста,шептав би на вушко слова кохання. Поцілунками своїми вкрив би Твою шию, плечі,спину,стегна,цілую гарненькі ножки. Я відчув би як Ти підхоплюєш мою пристрасть і вже Твої уста блукають по моєму тілі. Наші руки мандрують ,ніби йдуть на зустріч один одному,але втікають різними шляхами. Наші ноги переплітаються , і тільки Тінь падає на стіну , на якій ніби два казкових боги зійшлися для п*янкого танцю…
Але я не Вітер,і лише добрий брат Сон ,розуміє мою печаль і сум, і знову ,і знову, Віддає свої крила, аби я полетів до НЕЇ – КОХАНОЇ , ЄДИНОЇ, МИЛОЇ, ОДНІЄЇ на весь світ.
Справді, на чужині, далеко від дому від коханої, серце тріпоче та рветься з грудей, але... долинути можна тільки думками. Читав з розумінням, бо не одноразово це переживав.
Дякую пане Василю,ніколи не писав прозою ,це всього-навсього уривок з листа коханій.Лист писався за 10 хвилин,так як чоловік ,який мав передати листа ,дуже спішив( сам він родом з Копичинець,а зараз живе в Росії) і тому я з деякою невпевністю публікую цей твір ,можна сказати, дебютний, у прозі.Ще раз дякую.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
