Ти поглинеш мій простір незграбних думок Чорно-білу як стрічка картину І читатимеш душу неначе пророк, Хвору душу мою беззупину.
Де злились почуття наче чорна смола І загусли пустим божевіллям, Ти любити звичайно її не змогла Хоч і стала для неї спасінням.
Крізь знемогу все тіло ламає, горить, Над проваллям, що зветься душою. Знову думка про тебе в нестямі манить І веде мене скрізь за тобою.
Ти поглинеш мій простір неначе слова, Що у серці затьмарили мрії, Де крізь лінію часу лиш осінь жила, Наче дощ, як крапки, всі надії.
|