Чи знаєш, Юліанно,
як серце стрепенулось,
Немов малий
горобчик в полоні злісних рук?
Чи чуєш, мила
панно, той відчайдушній стук?
Чи юне те кохання
тобі давно забулось…
Послухай, Юліанно,
в садах мого будинку
Не зі смарагдів
цінних осінній виноград,
Не золоті там
сливи, а шлях – не шоколад,
Та ти зайди до
нього в цей вечір на хвилинку.
Ну де ж ти,
Юліанно, сховала темні коси,
Зігравши у мовчанку
з поетом, що кохав,
Скажи слова
кохання, вже досить тих забав,
Бо кожен день без
тебе печаль мені приносив.
Минають дні та
ночі, мов крізь чиїсь копірки,
Невпинно мчить
годинник, не зупинити час,
Прекрасна осінь
часто нагадує про нас,
Бо плачуть вже не
вперше сумні її хмаринки.
|