Самотня стою під
зажуреним небом,
Розхристані думи
рояться в мені.
Іду по дорогах,
де світле з ганебним
Сплітаються міцно
в клубок веремій.
Вдивляюся в лиця,
читаю їх душі
По світлі, яке
випромінює з них.
Там я відшуковую
те невмируще,
Яке залишає у Вічності штрих.
А я – що залишу?
Яке моє світло?
Кому воно зможе
осяяти шлях?
Я ж навіть не
знаю, чи мої моли'тви
Захоче почути
Господь в небесах.
Душа, у тілесні
лещата закута,
Самотньо блукає
по грішній землі,
І навіть в
шуканнях одвічної суті
Так легко
згубитися може в імлі.
Буває, нестерпно
важким є на плечах Той хрест, що
собі я обрала сама.
Життя моє часто
нагадує втечу
Від власно
придуманих ролей-оман.
Світитися хочу!
Хоч світла бракує
У світі
людському, по вінця облуд.
Я рани любов’ю
усі залікую,
Душі не дозволю
впокоритись злу!
Розхристані думи,
поснулі бажання
Зберу у кулак і
гайну в далечінь,
Де в променях
сонця, колись на світанні
Спочинок знайду на Твоєму плечі...
|