Ти гордо ходила,як в школі так і в універі, Усі падали під ноги, відкривали всі двері, Тебе всі любили, на руках носили, У бійках віддавали за тебе останні сили. Ти привикла пафосно жити, Ти думала, що ти королева, Ти не пробувала і не вміла любити, Чужі почуття, не були для тебе проблема. Ти памятаєш той день, коли одногрупник, З букетом квітів за стіл підсів, Для тебе він був, нижчий клас, як відступник, А він лиш поговорити хотів… Сказав тобі він, що дуже любить Дивитись як коридором ти йдеш, Що щастям найбільшим буде, Коли ти його хоча б раз обіймеш. Букет тих квітів підніс до тебе, В очах наче страх у нього застиг, В очах отих відбивалось небо, Та він ще і слова сказати невстиг, Коли побачив насмішку твою, Лице дівчини,яка незнала горя й біди.. Він побіг..закрив за собою, Двері з шумом… і зник назавжди.
Пройшли роки, ти геть змінилась, Доля тебе навчила жити, І те,як ти колись до людей відносилась, Заставило задуматись ..вчитись любити. Одного сірого дня дощового, Тоді, коли люди сидять всі вдома, Ти йшла, і не бачила геть нікого, Така одна, така невідома… ДорогА твоя куртка промокла до тлаа.. Та зовсім не це бентежить розум, Тобі не треба вогню і тепла, А лиш щоб з кимось провести час разом.. Щоби відчути чиєсь кохання, Щоби бачити лице чиєсь зранку, Лиш вітер розумів і чув твоє зітхання, Ти ходила вулицями аж до світанку.
І знову…. час лікує рани, І знову забулось колишнє життя, Ти дуже змінилась, і не памятаєш, Що було колись, то вже як небуття. Ти вчора зустріла прекрасну людину, Відразу влюбилась усе забула, Нове життя з тим хлопцем почалось, Нарешті ти справжнє кохання відчула. Ти з ним стояла на березі моря, А сонце за обрій уже зайшло, Тримались за руки, без сліз і горя, І наче сто років отак пройшло. Насправді пройшов один день життя, Тобі ж здавалось ви знайомі давно, Ти навіть незнала його імя, Але тобі було всеодно. Пішли ви гуляти, почалась розмова, І хлопець сказав як його звати, Була ти для нього на все готова, На нього усе життя чекати. Незчулась ти навіть, як ви опинились, На темному й сірому цвинтарі ночі, Зі страхом на нього ти подивилась, Сховала від темряви свої ти очі. Ви підійшли до могили, німої, простої, Тут хтось лежить, і проблеми свої, Нікому не скаже, та й не цікаво, Від плит відбивалась яскрава заграва, Що кинув місяць із неба і зорі Неначе дивились з безодні німої. Як грім пролунало страшне те слово, Воно відібрало в дівчИни дар мови, Впізнала вона лиш тоді ту людину, Шо тихо стояла там на колінах. - Ти мене вбила..я не живу… Під шаром землі я давно вже лежу, В ту саму хвилину, в ту саму годину, Що ти насміхалась, померла людина. Ти памятаєш, як мій букет, Під ноги ти кинула в коридорі,? – І хлопця невидимий силует, Відбили на мраморі бездонні зорі. Із жахом побачила дівчина образ, Який на могилі зображений був, Це він, це той хлопець, якого… Вона погубила, і він не забув Не зміг перенести страшну таку біль, Ту зраду, ту втрату, те горе жахливе, Не мав він ні волі і зовсім без сил, В ту ніч він зробив,страшне й неможливе. Привид, вигнанець..неприйнятий раєм, Приречений завжлди блукати в пітьмі, Блукати страшним тим жахливим краєм, Де самогубці горять у вогні. Заплакала дівчина, заридав і той привид, Який приречений на страждання, Зрозуміла вона, що натворила, І що тому вчинку нема оправдання… І через неї прекрасна людина, Себе погубила навіки пропала, Розсіявся морок, наства уже ранок, Вона ще так довго на могилі ридала.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
Maksymovych: Дякую за коментар, дуже приємно що Ви звернули увагу до мого твору. Як автор я залишаю простір для читача — щоб кожен міг знайти у вірші щось своє.
у Вас