Ти гордо ходила,як в школі так і в універі,
Усі падали під ноги, відкривали всі двері,
Тебе всі любили, на руках носили,
У бійках віддавали за тебе останні сили.
Ти привикла пафосно жити,
Ти думала, що ти королева,
Ти не пробувала і не вміла любити,
Чужі почуття, не були для тебе проблема.
Ти памятаєш той день, коли одногрупник,
З букетом квітів за стіл підсів,
Для тебе він був, нижчий клас, як відступник,
А він лиш поговорити хотів…
Сказав тобі він, що дуже любить
Дивитись як коридором ти йдеш,
Що щастям найбільшим буде,
Коли ти його хоча б раз обіймеш.
Букет тих квітів підніс до тебе,
В очах наче страх у нього застиг,
В очах отих відбивалось небо,
Та він ще і слова сказати невстиг,
Коли побачив насмішку твою,
Лице дівчини,яка незнала горя й біди..
Він побіг..закрив за собою,
Двері з шумом… і зник назавжди.
Пройшли роки, ти геть змінилась,
Доля тебе навчила жити,
І те,як ти колись до людей відносилась,
Заставило задуматись ..вчитись любити.
Одного сірого дня дощового,
Тоді, коли люди сидять всі вдома,
Ти йшла, і не бачила геть нікого,
Така одна, така невідома…
ДорогА твоя куртка промокла до тлаа..
Та зовсім не це бентежить розум,
Тобі не треба вогню і тепла,
А лиш щоб з кимось провести час разом..
Щоби відчути чиєсь кохання,
Щоби бачити лице чиєсь зранку,
Лиш вітер розумів і чув твоє зітхання,
Ти ходила вулицями аж до світанку.
І знову…. час лікує рани,
І знову забулось колишнє життя,
Ти дуже змінилась, і не памятаєш,
Що було колись, то вже як небуття.
Ти вчора зустріла прекрасну людину,
Відразу влюбилась усе забула,
Нове життя з тим хлопцем почалось,
Нарешті ти справжнє кохання відчула.
Ти з ним стояла на березі моря,
А сонце за обрій уже зайшло,
Тримались за руки, без сліз і горя,
І наче сто років отак пройшло.
Насправді пройшов один день життя,
Тобі ж здавалось ви знайомі давно,
Ти навіть незнала його імя,
Але тобі було всеодно.
Пішли ви гуляти, почалась розмова,
І хлопець сказав як його звати,
Була ти для нього на все готова,
На нього усе життя чекати.
Незчулась ти навіть, як ви опинились,
На темному й сірому цвинтарі ночі,
Зі страхом на нього ти подивилась,
Сховала від темряви свої ти очі.
Ви підійшли до могили, німої, простої,
Тут хтось лежить, і проблеми свої,
Нікому не скаже, та й не цікаво,
Від плит відбивалась яскрава заграва,
Що кинув місяць із неба і зорі
Неначе дивились з безодні німої.
Як грім пролунало страшне те слово,
Воно відібрало в дівчИни дар мови,
Впізнала вона лиш тоді ту людину,
Шо тихо стояла там на колінах.
- Ти мене вбила..я не живу…
Під шаром землі я давно вже лежу,
В ту саму хвилину, в ту саму годину,
Що ти насміхалась, померла людина.
Ти памятаєш, як мій букет,
Під ноги ти кинула в коридорі,? –
І хлопця невидимий силует,
Відбили на мраморі бездонні зорі.
Із жахом побачила дівчина образ,
Який на могилі зображений був,
Це він, це той хлопець, якого…
Вона погубила, і він не забув
Не зміг перенести страшну таку біль,
Ту зраду, ту втрату, те горе жахливе,
Не мав він ні волі і зовсім без сил,
В ту ніч він зробив,страшне й неможливе.
Привид, вигнанець..неприйнятий раєм,
Приречений завжлди блукати в пітьмі,
Блукати страшним тим жахливим краєм,
Де самогубці горять у вогні.
Заплакала дівчина, заридав і той привид,
Який приречений на страждання,
Зрозуміла вона, що натворила,
І що тому вчинку нема оправдання…
І через неї прекрасна людина,
Себе погубила навіки пропала,
Розсіявся морок, наства уже ранок,
Вона ще так довго на могилі ридала.
|
та
у Вас