ЗОРЯНИЙ КАНОН (вінок сонетів)

ЗОРЯНИЙ КАНОН

Вінок сонетів

Magistral

Невже у сяйві плащаниць

Ми не здобудемо нічого,

А лиш колись, упавши ниць,

В собі шукатимемо Бога?

І дотягнувшись до зірниць,

Свій осягатимемо здогад

Про неосяжність таємниць

В краплині сутінку земного.

Кого у пам'яті ікон

Ховає долі рубікон

Й земля обітована гріє?

У людства певний є прогрес:

Вважати, що Христос воскрес,

Співаючи: "Аве, Маріє!”

1

Невже у сяйві плащаниць

Не видно ран всіх розіп'ятих?

Невже повік не розгадати

Життя завмерлих таємниць?

Вони — подрібнені на дати

І уподібнені до криць —

Примушують нас викресати

Із мізків блискавки дивниць.

І проникати в інший вимір,

Де тільки Космос нелюдимий

Нам спини зорями шкребе.

Та шлях крізь мороки ще довгий.

Якщо не спинимо себе,

Ми не здобудемо нічого.

2

Ми не здобудемо нічого,

Якщо не втратимо того,

Що відлучає нас від Бога

І відбирає в нас Його.

Не зупиняй мене, тривого!

Не відпускай мене, жаго!

Ця звага — ніби перемога

Над смислом втілення свого.

І розверстаються безодні

Ще не відмолених скарбниць.

І кличуть дзвони великодні

До найсвятіших зоряниць.

Ми це збагнем, та не сьогодні,

А лиш колись, упавши ниць...

3

А лиш колись, упавши ниць,

Ти заволаєш про рятунок,

Неначе тіла обладунок

Тебе врятує від десниць.

Коли Іудин поцілунок

Торкнувся наших душ і лиць,

Усі земні й небесні руни

Водно печалями сплелись.

Скажи-но, Понтію Пілате,

Яка покладена відплата

За страчений спасіння шанс?

Ми за свідомості порогом

Крізь весь непрожиттий свій час

В собі шукатимемо Бога....

4

В собі шукатимемо Бога,

І в цьому знайдемо себе.

Така причетностей дорога

Від надр підземних до небес.

У звичках нас тримали строго,

Та коло виправдань слабе,

Якщо ніколи ні до чого

Не причащали ще тебе.

І як, свій зважуючи замір,

Переступити через самість

І вберегтись від плутаниць?

Ми прориваємось до себе,

Лише зливаючись із небом

І дотягнувшись до зірниць.