Кораблі ви мої, кораблі,
Що змайстровані з дум і печалі,
Чом несете мене від землі
В океани скорботи все далі?
Ну навіщо мені океан,
Що згубив я у ньому? Не знаю.
Де на цих кораблях капітан,
Поверніть до землі, я благаю.
До землі, де сміх в росах заснув,
Щоб дзвіночком дзвеніти по тому,
У той сміх з головою б пірнув,
Тільки ж світ присягнувсь не святому.
І вже тоне земля у дощах,
І красу свою топить в калюжі,
І вже світ весь чомусь у прищах,
Хоч квітчав своє личко у ружі.
І вже люди на всенькій землі,
Що день кожен за свято вважали,
Зло чомусь не ховають в імлі,
Хоч раніше, здається, ховали.
Що це сталось – не тішить земля,
Сміх десь зник, а дні скиглять, мов звірі,
І душа розгубилась моя
У любові до світу і вірі.
Тож несіть ви мене, кораблі,
В океани скорботи все далі,
Щоби я знудьгувавсь по землі,
Щоб завив від розлуки й печалі.
І тоді, як на землю верну,
Забринить сміх дзвіночками стиха,
І я в нього з любов’ю пірну,
Хоч і знатиму – світ не без лиха.
Хоч і знатиму – світ у дощах
Топить землю, як пташку, в калюжі;
Хоч і знатиму – світ у прищах,
Бо сколовсь, як квітчався у ружі.
Хоч і знатиму, що на землі
Люди свято на будні зміняли,
А як зло хоронили в імлі,
То й добро там навіщось сховали.
Хоч і знатиму – світ не святий,
Бо святим і не в змозі він бути,
Я любитиму світ і такий,
Бо й у ньому сміх інколи чути.
Що ж, як вічного сміху нема,
Бо землі без хмарини не жити,
Бо як снігом не кине зима,
То не зможемо й веснам радіти.
Тож, як згіркне любов до землі,
Сміх же тішити слух перестане,
Я з печалі роблю кораблі
І в скорботи пливу океани.
Ой, печалі мої кораблі,
Світ без вас мені не покохати,
Якщо дано любов до землі
В океанах скорботи шукати.
Тож несіть ви мене, кораблі,
Вмілих, Боже, лиш дай капітанів,
Щоб навік не згубити землі,
Не розтанути між океанів.
|
у Вас 
0
