«Навіщо ви мене родили, Якщо тепер я вам не та? Навіщо уночі убили? Була ж я дівчина свята. Свята, що тілом, що душею. Тепер із злобою своєю Ходжу ночами по хатах. Лякаю хрестний люд у снах. Але ж на вас я зла не маю, Бо ви ж мій тато і я знаю, Що согрішили ви в вині. Упились ним і все в огні. Палали очі ваші страшно. Рука ж була, як камінь той. Душа ж у пеклі вже горить І ви готові те убить дитя, Що породили, І тіло моє не закрили».
Від сну страшного схаменувся Мужик, що п’яним спав в хліву. В відро з водою окунувся, Тоді ж бо тихо обернувся Й побрів десь далі по селу. Вже ж рік пройшов із тої ночі, Коли напився він вини. Забрав тоді життя дівоче. Хоч згадувать оте не хоче, Але ж все бачать його сни. Убив ножем свою дитину. За п’янкою убив себе. Прокляв тоді він тую днину. Розбив навік свою родину, Але ж ніяк він не візьме Себе до рук. Приніс в життя ж то скіки мук. Кохана жінка, що клялась Його любити все життя, Таке стерпіти не змогла І подалась у каяття. До Бога бити молитов, Щоб якось змити тую кров, Що окропила всих і вся. Втопилось у крові життя.
Сховали доньку й розійшлись; Вона у храм, а він все пити. Життя ж не в змозі научити Цей світ за все у ньом любити. Любить на світлу, трезву думку Чомусь не можем ми. Дурні. Шукаєм щастя у вині. Ми ж знаєм міру. Ми смішні! Тонем в вині. Горим в огні. І міра ллється вже за край. Невинну душу прямо в Рай, А вам, убивці, ложа в пеклі. Там вас чекають вже давненько. Наллють по повній й помаленьку В п’яний екстаз разом падуть, Але ж чомусь невинні мруть. А ви живете, як жили. П’єте усе, як і пили. І вам плювать на рідних всих. Не ви ж виновник їхніх лих.
Мужик по ночі все блукає. Прощення навіть не шукає. Гірку тихенько ллє до рота. «Ото ж п’янючая сволота!» - Сказала бабця біля двору. «Мовчи стара. Не здохла з мору, Так до землі тебе звалю. Тобі до того яке діло. Хочу їм, А хочу – п’ю!»
Так піде далі по селу. Лиш біля хати схаменеться. Згадає дівчинку малу. Сльозами повний набереться, Але ж не пустить їм іти. Втіче в шинок від самоти І там як треба вже нап’ється. Забути хоче, та не в змозі. Щоночі, в снах, він на порозі У ту страшну осінню ніч. І бачить все, що натворив. І бачить, як дитя згубив. Вона кривава вся встає. Іде до нього, обіймає, Сідає близько тай питає: «Навіщо ви мене родили, Якщо тепер я вам не та? Навіщо уночі убили? Була ж я дівчина свята…»
Ой, такий вірш страшний... Та, на землі і рай, і пекло... На землю ми приходимо, бо душа наша сама прагне народитися.... Читала, що душа сама вибирає собі батьків.. Хто у що вірить...
Вірш - бувальщина. Життя наше складне і всяке буває, і це могло лягти в основу вірша, а, можливо таке буйство фантазії, але не це мене вразило, а те, що цей вірш писала людина з 18-го століття, бо сьогоднішня орфографія таких зворотів не визнає.
не визнає - це вже її, орфографії, проблеми мені ж подобається така манера написання....а от 17, 18 століття мене завжди приваблювало, дякую за таке порівняння
Так , мені здається , що і задума і сама ДУМА ( я вважаю що це дума , по по стилю нагадує думи) дуже змістовна , ніби написана давно , але завжди актуальна !
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
мені ж подобається така манера написання....а от 17, 18 століття мене завжди приваблювало, дякую за таке порівняння 
