Свідки
1
Я продираюся в простір,
сприятливий сенсу життя.
Я піднімаюсь в четвертий вимір,
що розкладає мене на атоми.
Я усамітнююсь
між голосами
загублених свідків
у часі століть.
А через мене
втікають у небо
янголи іншого світу,
що не можуть
вернутись
на землю
птахами.
2
Мені дошкуляють приблуди
завмерлих у пам'яті літер..
Мене роздирають на шмаття
зухвалі бентеги.
Видзвонюють дзвони.
Стихають
між кварками тиші.
Стискають вітрами
космічних розлук
від земної безодні.
І падають
в пломінь
очей.
3
О триклята війно!
Ти морозними пальцями
вишкрібала
із мене життя.
Ти жахала
неправдами...
Кричать глухарі
над лункими печалями.
Гортається небо
в прожилках мовчання.
Я йду крізь неволю
і знаю, що в мене
уже не лишилось відваги
сказати про тебе
світам.
4
Хай завтрашні хвилі
змивають всі наші сполуки
у море заклання,
у всесвіт надій.
За обрієм часу
ми чуємо грім.
Метаються блискавки
і не можуть
нікуди втекти
від накреслених
небом
агоній.
5
Навесні всі слова,
запозичені в пращурів,
перетворюються
на майбутні світи.
І відлунюють
животворним вогнем
проминулого
в просторі
часу.
Просто так.
Поміж нами.
Завжди.
6
Ох і щулилось небо
від намоклих дерев,
відверталось у темні сузір'я,
наче знало,
що скоро
наші сльози
проллються дощем
поміж вічними
снами.
7
На відшибах світає.
Прокидаються свідки
запеклої ночі.
Намагаються
все не забути.
І для себе знайти
хоч куточок мовчання
серед грому
убитих
епох.
8
Зачекайте
з усмішками
до свята.
Ще не час
обіймати життя.
Виють вовчі стежки.
Замальовані гори.
Коле душі стерня
від прасованих мук.
Кулі, вгачені в землю,
вже не вийняти,
наче цвяхи
із домовин.
Наче зойки
із серця.
9
Усі тонкощі світу
рве розпечене залізяччя.
Вимітає з очей
полустанки.
Зважує смерть
на підвалинах щастя.
Обтанцьовує
кожен притулок,
де ще темінь
гойдають
свічки.
І вмирає
від власної
туги.
24.01.2017
| 
у Вас 
