Біла піна на дурмані

Знов поллється через край,

І загубиться в тумані

Знавіснілий глашатай.

Труби будуть дути сиву

Обважнілу пелену

У забуту і мінливу

Перекреслену весну.

А з-за хмар, десь аж з-під сонця

Із блакитних Божих царств,

Притулився до віконця

Потемнілий часу мавр.

Він розпався на клітини

І сочиться через скло,

Тягне долю до дитини,

Щоб воно до рук взяло.

І понесло із колиски

У світи, за горизонт,

Де із ложки та із миски

Вплигне в душу мастодонт.

І зсутулиться, зігнеться,

Ще й зігне і плоть, і рай,

І з душею знов припреться

В почорнілий віку край.

Де з насіння, із пшениці,

Виростає знов дурман,

І вночі не паляниці

Випікають, а туман.

І тим сивим мокрим хлібом

Знову кличем на обряд,

Колисковим білим дідом,

Що, мов гусінь, з’їв свій сад.