Як страшно. У світі себе я шукаю.
Навчаюся чути себе, розуміть.
Немов би у лісі холоднім блукаю,
Де світла немає і рук не зігріть. Так стомлені ноги, замерзлі і збиті,
Мій одяг зносився, аж вітер в дірках.
От лихо… блукаю… шляхи всі зариті.
Якби я уміла читать по зірках! Але ж я не вперше у лісі гублюся,
Та вихід раніше уміла знайти.
Так важко й самотньо. У небо дивлюся…
Агов, здогадайтесь на поміч прийти! В цім лісі давно я голодна й безсила,
Не знаю, чи вийду, чи тут і засну.
Поки завірюха мене не скосила,
Я все ще чекаю мою лиш весну. Уже не морозить… У жар закидає.
Стою на колінах, не зроблю і крок.
Молю і благаю, скажіть, як хто знає,
Який же я маю засвоїть урок? Не знаю, як в ліс завітала й коли це,
І що представляло собою життя,
Що в думах і в серці було на полицях,
Куди (якщо буде) моє вороття? Куди ж це я бігла, від чого тікала,
Які подолала пустелі й пруди,
Що раптом у ліс мимохідь заблукала?
А може, й немає вертатись куди… Забула дорогу в життя, що я мала,
Згадати не можу і ким я була.
В цім лісі я долю свою не ламала,
Бо мабуть у світі я ще й не жила… 16.02.2011
| 
та
у Вас 
0
