Як страшно. У світі себе я шукаю. Навчаюся чути себе, розуміть. Немов би у лісі холоднім блукаю, Де світла немає і рук не зігріть. Так стомлені ноги, замерзлі і збиті, Мій одяг зносився, аж вітер в дірках. От лихо… блукаю… шляхи всі зариті. Якби я уміла читать по зірках! Але ж я не вперше у лісі гублюся, Та вихід раніше уміла знайти. Так важко й самотньо. У небо дивлюся… Агов, здогадайтесь на поміч прийти! В цім лісі давно я голодна й безсила, Не знаю, чи вийду, чи тут і засну. Поки завірюха мене не скосила, Я все ще чекаю мою лиш весну. Уже не морозить… У жар закидає. Стою на колінах, не зроблю і крок. Молю і благаю, скажіть, як хто знає, Який же я маю засвоїть урок? Не знаю, як в ліс завітала й коли це, І що представляло собою життя, Що в думах і в серці було на полицях, Куди (якщо буде) моє вороття? Куди ж це я бігла, від чого тікала, Які подолала пустелі й пруди, Що раптом у ліс мимохідь заблукала? А може, й немає вертатись куди… Забула дорогу в життя, що я мала, Згадати не можу і ким я була. В цім лісі я долю свою не ламала, Бо мабуть у світі я ще й не жила… 16.02.2011
|