Змоклі тумани гуляють посивілим містом, в серце вповзають підступно, неначе змія. Барв недовічний букет десь позаду зів'яв. Тільки у згадці на мить ожива, променистий...
Холод і мряка достигли на гілці похилій, бо доглядає її часоплин-садівник... Звичною стала волога на схилах повік. Зваблює серце, що змерзло, рубіновий вирій.
Вітром розкидано містом плоди гірко-кислі, грізно панує їх смак неминучий у нім. Стогне у хащах колючих душа-пілігрим серед зими, у промінні веснЯного смислу.
|