ПОРА ЛАСТІВ*ЯТИ. ПОРІГ

1.ПОРІГ

зібралася  йти.
не  йди!
куди  ти  зібралась?
куди?..
стежка  
на  краю  туманУ  
губиться
невідома.
а  вдома...
так  хОроше  
і    затИшно
вдома...

спинися,  
торкнися  зором
свОго
звичайного  
світу  --
вікна,  
довірливі  
і  прозорі,
як  ображені  
діти  --
хмаряться
серед  літа,  

не  йди...

бринить  надбито
давно  не  модна  
копІйчана
порцеляна,
на  миснику
прагнуть  твоєї  руки
глиняні  гОрщики
і  мискИ
в  передчуттях
полИв*яно  
тьмяних...

не  йди...

долівка
живильною  
прохолодою
діткається
босих  ніг

не  йди

синички  
в  дзьобиках
наносять  тобі
води...
зимою
кинеш  для  них
соняшникову  надію
в  глибокий  сніг,
у  свої  сліди...

і  не  збирайся  --
куди?..

упОперек  
всім  потребам
в  дверях
рішуче  ліг
вичовганий  поріг,
дубовий  і  впертий,--
і  не  розказуй  
про  небо  –
неба
йому  не  треба  --
він  
ні  за  які  блага
не  відпустить  тебе
у  безвість  
мерти...

...Буде  сердитись  і  кректати,
 рвати  груди  
в  кривавому
кашлі  старечім,  
натужною  хвилею  
підіймати
твердІзні  плечі
і  не  випустить
з  хати:

нікуди  не  підеш
з  дому
у  світи  невідомі  --    
вмирати.

2.ПОРА  ЛАСТІВ*ЯТИ

Настала  пора  
ластів*яти:
батько  й  мати
гукають,
кличуть  знадвору,
із  чужого
страшного,  мабуть,
невагомого  світу  --
летіти
чи  не  
летіти?..

так  зАтишно
у  кубельці,
в  долонях  теплих
із  трави  і  глини:  
ні  дощу,  ні  вітру,
ні  зАморозків,  ні  роси…

--  Не  бійся,  дитино,
ставай  на  крило,  
дитино,  
як  ми  --
вільно  
змахни  крильми,--
дзвонять
знадвору  
рідні
радісні  голоси.

--  Безпечно
лети  до  нас,
настав  
означений  час,
покинеш
глиняну  
лагідну  хату  --
будемо  разом  
в  небі
літати.

Кігтиками,
гострими,
як  голки,
судОмно
і  несвідомо,
з  усіх  сил
тремких  
вчепилося  ластів*я
за  краєчок
першородного
бАтьківського
кубельця  –
як  за  обітницю
пташиного  бога,
двигтить,
виривається  серце,
не  тільки  з  грудей,
а  й  з  усієї
колИшності
і  вречЕвленого
світу  
самого.

--  Переступи  порога.
Одірвися  від  краю.
З  благословення
пернатого  бога
ми  під  небом
тебе  чекаєм…
упади  радо
в  прірву
невідворотну,
ступи  
за  край.
За  краєм  –  
не  порожнеча,
а  пружне  
повітря–
пташиний  наш
вільний  рай…
в  мить  вирішальну
крила  
свободи  спізнай.

…Із  високості,
з-під  самих  хмар,
псалом  перемоги
лине  –
вільна,
вільна,  пташино!  
Батько  й  Мати  
твої  крилаті
навчили
літати.
Літай!

А  кубельце  
твоє  обміліле,
затишне  й  миле,
що  прихистило,
допоки
зростали  крила,
стиснеться
в  точку  світла
живого.
В  золотосяйну  
окрАсу.
Згубиться  
та  не  зникне,
на  полотні
домотканому
вічного
Простору-Часу.