В садку до гілки – сонечком на прузі – Висить прикуте яблуко мале. Його тільцем забавно гратись хузі, Йому в теплі зігрітися б. Але Воно висить погідно – за ідею, Одне-єдине з роду, що пропав. Немов орел печінку Прометею, Йому горобчик бік поколупав. Проте ніяким карам таємницю З його слабких не вирвати грудей! Нехай зима, не відаючи, злиться, – Весна, як завше, потайки прийде І журавлями юному розмаю Ставать на прю суремно прокричить! Його ніхто в тім герці не згадає... Воно впаде і скромно промовчить.
ну от просто прекрасний вірш Ваш, пане Олеже! і романтичний і мудрий, і красивий, і правдивий... глибокий, бо має перспективу -- кілька значеннєвих площин... і образ центральний яблучка того мовчазного, але сповненого утвердження самоцінності і смислу життя у самому житті і його плині, не залежно від "погоди" у зовнішньому світі... прекрасне Ваше яблучко дрібне й останнє з роду свого пропалого... саме в собі промовисте, повноцінне у скромному мовчанні своєму і безпретензійності... але безсумнівному самоствердженні... яблучко Ваше - це Поет... і не тільки... це - Людина... тричі браво!
Як точно Ви, пані Валентино, прокоментували думку цього вірша! Так, це своєрідна ода забутим подвижникам, які безкорисливо служили високим ідеям. Дякую.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
