ПІЗНЯ ОСІНЬ

Вишивала осінь смуток на вікні

Із ниток-сльозинок, із холодних крапель.

Тільки з цього боку чулося мені,

Ніби між фіранок хтось невтішно плакав...

Обриває вітер листя із дерев,

Здер із осокора латану сорочку.

І не вірить листя, що воно тепер

Стало непотрібним. Та вмирать не хоче.

Почуваюсь винною, хоч нема вини.

Попрохати б сонця в золотої рибки!

Проситься до хати лист горобини,

Притуливсь щокою до моєї шибки

І тремтить в нестямі, б*ється у вікно,

Дощ впинає в нього своє мокре жало.

...На, ковтни, листочку, це міцне вино

І закутай горло у пухову шалю.

Листе, грішний ангеле! Чим я пособлю?!!

Дати б тобі крила, сильні, як у птаха!

Перезимував би в листянім раю,

Де немає тліну, холоду і страху.

Вилила на листя щирих слів єлей

І теплом зігріла, як нічного гостя,

Та й поклала в книгу, наче в мавзолей.

Лист сказав:"Спасибі..." Чи мені здалося?

А коли заснула, чула, мов крізь сон:

Вітер перелічував на деревах кості.

Дула пізня осінь в зламаний тромбон

І волосся рвала на собі від злості...