непрохана пустота

Віє вітер, віє у тривозі,
Спокій ломить і біду здіймає.
Сама стоїть мати на порозі,
І самітність ця їй страху наганяє.

Не за юністю в душі скорбота,
І не за красою серденько болить -
Прийшла в краї непрохана пустота
Стала мертва, і як проклята мовчить.

Тільки вітер у вікно стукоче,
Шум і гам у двір приносить,
Тому й виходить за поріг охоче
Привітає вітер і у дім запросить.

Бо для неньки вітер - гомінка відрада,
Грайлива радість і шумлива доброта.
Прийде з дощем, а чи з градом,
Як живеться у неї тихо запита.

Та як живеться - скаже мати,
Сльозою зморшки на лиці ховає,
Чия рука, якого супостата
Тут владує і страху наганяє.

Вітер неньку пригорне неодмінно,
Втішить і сльозу легенько змиє.
Всюди гляне - одне страшне творіння,
Ну й дива, а я такого не зумію.

Так я буремним інколи буваю,
В краях здіймаю розруху і біду,
Та те, що тут потвора витворяє,
То я і в гніві такого не зроблю.