Осіннє

холодне сонце серед хмар

проміння кида векселями

мов літній борг своїх стожар.

Давно минули травень, квіти...

Лишилась крапелька надії,

що літо спогадом зігріте,

осінній вітер не розвіє.

Але листок червоний в ноги

пірне з висот. Його не жаль.

Та шлях його – моя тривога,

моя загублена печаль,

що вслід ключам впадає в душу

і замовкає в глибині…

І визнати я знову мушу,

що й осінь радісна мені.   

В полях довкола – вітер, холод

і осокорів вітряки…

Й ховає сором покотьоло,

бо борг віддати не з руки.