В глибокій тиші, серед поля, Стоїть скрегоче, ледь жива, Струнка чаруюча тополя Ридає, душу розрива.
Немає з ким їй розмовляти, Колише вітер, мов дитя, Скоріше хочеться зів'яти ... І сніг навіяв забуття...
Зима минала, вже й дощило, Крізь сніг пробилася трава, Тополю сонце пробудило, А та, не рада, що жива.
Тополя ще не зрозуміла: - Це хто лепоче при землі? - А як побачила - зраділа, І захват грає на чолі.
Тепер у тиші, серед поля, Стоїть тополя не одна. Наговоритися не може, Щаслива, радісна, чудна.
Про всі дива розповідає, Про річку, ліс, чарівний край А тополятко підростає, Вже хоче бачить небокрай.
21.11.2011
©Любочка Паламарчук
|