КРИХТИ

я  дивилась  на  тебе
проз  лугову  
траву,
проз  відважно  направлені  в  небо
зеленаві  штишки…
проз  дрібнесенькі,
як  на  бабцінім  ситчику,
квіточки  –
чебреці  і  ромашки,
полинові  з  тумАнцем  кАшки,
рожеві  якісь  зірочки,
незабудки
блакитно-бліді  й  голубі…
проз невагомі  метелики,
і  пухнасті,  
на  відстані  дотику,  
соснові  голки…
проз  фейєрверки  безсмертків  
синювато-сиві  –

ти  стояв  одиноко
на  схилі  пагорба,  
як  бог  молодий,
досконало  красивий…

такий  стрункий
і  високий…
сокіл!

наче  псалми,
стелились  до  ніг
твоїх  –
наскільки  сягне  око  
берегами,  долиною  –
прибережні  озерні  осоки.

з  протилежної  сторони,
крізь  завісу
соснового  лісу
в  надвечірній  своїй
повноті
золотій
СОН-ЦЕ!
цілувало  тебе  в  лице,
мружило  тобі  очі,
в  грайливій  
лагідності  жіночій
плутало  сонячним  вітерцем
слова  молитов
у  шовковисто-пружне  волосся…
і  полинув
долиною
гомін  стишений  –
ніби  сотні  і  сотні  вуст
шепотіли  щось  про  любов…
і  мені  
не  здалося.

серед  храмової,  соборної,
надвечірньої  тиші
йшли  до  тебе
стопою  незримою,
невловимою
з  усіх  чотирьох  сторін
комиші,
як  спасенні  тобою  душі…

з-поза  обріїв,
усіх  чотирьох  небокраїв,
і  до  самих  твоїх
ніг
сповнився  світлом,  
на  міріади  розсипаним,
берега  оберіг…
на  кожній  гінкій  стеблині
ореолом  розпушеним  сяяло  
волоття  –
очеретяної  надії  
вічне  
поцейбічне  Життя.

…
невдовзі  сонечко  зайшло
і  ми  поїхали    в  село.

а  як  вернулися  додому  –
ти,
у  тоні  зверхности,
вказав  мені  
на  крихти…
хлІбні,
такі  дрібні  –
що  й  не  помітити.

правдивий  сокіл!
з  такої  висоти
і  до  такої  дрібноти…

і  стали  три  
дрібненькі  хлібні  крихти,
як  перевернуті  хрести  –
таку  довершеність
вдалось  розбити…
розсипати.

тепер  до  висновку:  
ото  жили  б  «як  діти»  --
ніхто  тих  крихт
нікому  б  не  помітив…