Вертаючись додому із роботи,
Як завжди я летіла стрімголів ,
Та раптом із подвір”я, що напроти,
Донеслись гучні крики малюків:
-Давай, давай, забий в його ворота,
-Давай ,давай,забий Миколі гол.
На крики обернулась я, та що це???
Буханкою лупили у футбол!
Мені нараз в очах немов стемніло,
І подих зупинився між грудьми,
-О,Боже, як таке можливе? Хлібом?
Та що ж це відбувається з людьми?
На очі сльози навернулись раптом,
Згадалось,як розказував дідусь,
Коли в голоднім році тридцять третім ,
Він ще малим від голоду опух.
Коли його матуся не дожила,
Разом із ненародженим дитям
до того дня, щоб хліба укусила.
Померли всі,лиш дід мій вижив там.
І все життя, аж до самої смерті,
Він крихти хліба із землі збирав.
-Ой як то страшно ,з голоду померти,
дитино! , він не раз мені казав.
Я підійшла, підняла той буханець*,
І геть пішла,згораючи від сліз,
Один малий крутив на скроні палець,
А решта мовчки лиш дивились вслід.
Не дай їм, Боже , жах такий прожити,
Не дай дитинства-як у дідуся,
Допоможи їм ,Боже, зрозуміти,
Яка висока крихтам тим тих ціна.
у Вас 
1
