Щомиті підіймаюсь духом ввись Над тими, хто у власному безсиллі, Зневірившись, шматує власні жили, Забувши життєствердний клич "Борись!". Здіймаюся над тими, хто ніяк Не випростає вгнуту в землю спину, Хто зір свій не підводить в небо синє І волю не стискає у кулак. Здіймаюся над тими, хто увесь Себе віддав в заручники облуди, Хто не по правді ближнього засудить, Забувши, що таке сумління й честь. Здіймаюся над тими, хто завжди Від зрад й лукавства має насолоду, Кому і доля власного народу Байдужа є у час лихих годин. Та скільки зможу - крильми затулю Я ближнього від скверни цього світу, Впиратимуся злу несамовито Й навік себе до Правди прикую. Ріка терпінь нехай мене несе, Хай на вустах - солоний присмак тУги... Я вірю в те, що доля шанс удруге Мені на щастя дасть, по при усе! Здіймаюся над світом й не боюсь, Що сил мені не вистачить для лету, Що світ мене не визнає Поетом, Що впавши вниз колись я розіб'юсь!
|