СПРАГА

СПРАГА

День видався теплий. Десь на околиці міста, розташованого у підніжжя давніх, як сам час, гір, двоє «бомжів» - Веніамін Георгійович та Костянтин Сергійович, ліниво лежали на сонечку та віддавались роздумам про марність всього сущого та гострий дефіцит насущного, а саме про вчорашню надію на добрячу половину пляшки пива, яку, за їх підрахунками, мала би лишити молода парочка, що цілувалась у дальньому куті міського парку на спеціально для таких справ пересунутій туди невідомо ким лавочці.  Такому їх душевному стану сприяв і ледь чутний шум гірської річки, що лунав десь з-за дерев та одночасно з легким подихом вітру налаштовував на мінорний лад. А сталось так, що вчора був, м’яко кажучи, не їх день. Надіям здійснитись не судилось і вони змушені були скористатись хоча б малим – двома пустими пляшками та недопалками сигарет, щиро розкиданими парочкою в радіусі п’яти метрів навколо лавочки.

-         Ось скажіть мені, колего, - вів розмову Веніамін Георгійович, - в якій мірі ступінь благополуччя сприяє глибіні помилкових міркувань людини? Візьмемо, наприклад, вчорашню парочку…

В цей момент Костянтин Сергійович поволі відкрив одне око і десь з хащі його скуйовдженої бороди пролунало слово, яке, в залежності від настрою самого Костянтина Сергійовича, мало дуже багату виразну партитуру. У даному випадку воно значило у його вустах крайню степінь презирства:

-          Люююди…. - протягнув він і його око знову закрилось.

У свою чергу Веніамін Георгійович, позаяк був людиною інтелігентною, та як наслідок такою, що ніколи не перебиває співрозмовника, продовжив:

-          От що є для них, по суті, півпляшки пива, окрім як півпляшки пива?

Костянтин Сергійович зверхньо хмикнув.

-         Їм абсолютно індиферентно, - віщав далі Веніамін Георгійович, - є у пляшці пиво, чи вже немає. Вони спокійно ідуть і купляють собі ще одну. Або дві! Або навіть й три!!!

У цей момент Костянтин Сергійович судомно ковтнув слину.

-         Вибачте, колего, захопився, - поспіхом сказав Веніамін Георгійович, - але ж це ПІВПЛЯШКИ пива!!! Так само вони витрачають своє життя. Спочатку першу половину, а за нею й другу. Вони думають, що зможуть купити собі ще одну.

Не відкриваючи очей Костянтин Сергійович приречено зітхнув.

-         Але ж жити треба так, ніби п’єш останні півпляшки пива в історії людства – не втративши жодної краплі! – все не давався спокою Веніамін Георгійович, - жодної!!

Костянтин Сергійович зітхнув ще раз. Монолог тривав. Костянтин Сергійович продовжував зітхати не відкриваючи очей та усім своїм виглядом демонструючи повну згоду та покірність долі, яка подарувала йому, крім усіх інших бід, ще й такого пустобреху у товариші. Якщо вже бути чесним, то його досить таки часто дратував цей філософствуючий тип і він також часто-густо не розумів більшість з того, що той говорив. Але доводилось терпіти. З тих братів по нещастю, яких він знав до цього часу, цей був, принаймні, чесний малий. Ось і зараз він лежав і думав, яку єресь несе цей Вєня. Він би, не замислюючись, віддав півжиття хоча б і за чверть  пляшки пива, але щодня. Та і життя це хіба? Саме митарство. Ще і на серці було тривожно. Тягло у якійсь напівнепритомний сон. Перед очима пливли чередою якісь неясні видіння, що змішувались із голосом товариша.  Він не давав йому відключитись повністю та періодично висмикував з небуття питаннями, на кшталт: «Я правий, колего?». Тоді доводилось мичати щось у відповідь, хоча Вєня завжди слухав більше себе.  Але чимдалі - голос віддалявся, стихав, ставав гулкою луною і взагалі перестав тривожити. Стало якось легко та вільно. Образи, у свою чергу, стали більш ясні і в той же час заспокійливі.  Ось перед очима промайнула трава, що росла біля того будинку, де він ріс. І хоча самого будинку не було видно через те, що будівля нависала над ним якоюсь неясною, теплою і туманною плямою, він чітко знав, що знаходиться саме біля нього. Від цього знання з’явилось відчуття захищеності та умиротворення. Потім його несло десь потоком чистої прозорої води і зовсім не було страху. Більше того, він навіть міг дихати цією водою, що спочатку здивувало його, а потім безмежно розвеселило. Образ мінявся образом і він повністю віддався цим незвичайним відчуттям. Як давно він не бачив таких яскравих і дивних снів! Він радів як дитина. Відчував лагідний і усміхнений погляд матері. Саме так – відчував, бо самої матері він уві сні не бачив, але знав, що вона десь поряд. Десь от-от має з’явитися…що вона жива, що все так, як було колись – дім, батьки, друзі…Зараз…от-от, от-от…Та раптом щось пішло не так. Він перестав впізнавати обличчя людей. І люди перестали впізнавати його. Ноги стали важкими і ніби ватяними. Якась невідома сила тягнула їх до землі і кожен крок давався неймовірно тяжко. Тіло перестало слухатись. Він почав злитись на себе за те, що не може впоратись із своїм тілом,  гарячкувати, рватись кудись.  А вона вже наздоганяла його. Та сама туга, що завжди ховала від нього у пітьмі ці світлі образи, милі риси та видіння.  Вона була уже поруч. І здавалась значно страшнішою після тієї миті давно забутого щастя, що так неочікувано прийшло до нього уві сні.  Ні, тільки не зараз!!! Не можна дати пітьмі забрати ще й оцю крихку! Правий Вєня! Треба жити до останньої краплі! Сонце…треба побачити сонце…воно розжене пітьму…Щосили зробивши подих, Костянтин Сергійович рвонувся догори, розриваючи руками пітьму…Ось воно…Все ближче, ближче…Раптом яскравий спалах засліпив його…

Веніамін Георгійович, як і зазвичай, захоплений своїми промовами, зовсім не помітив, що товариш вже зовсім не слухає його.  Але у якійсь момент він схопився та звернувся до нього, щоби взнати думку останнього з якогось чергового приводу. Озирнувшись, він зупинився на півслові: його колега лежав без дихання і якось дивно,  широко відкритими очима, дивився прямо на сонце.  У його густій бороді застигла тиха усмішка щастя…