Дійшло до того, що лягати спати стали окремо, і раніше
розмовляли мало, а тепер і вуст цілодобово не розтуляли. У цій ситуації тільки
одна розумна людина і знайшлася — сама бібліотекарка. Прийшла до їхньої хати та
примирила. Микола, як завжди, працював несамовито, то й отримував і платню
добру, та ще й преміальні. Прийшов колись додому веселий, кинув за звичкою
гроші на стіл: мовляв, дивись скільки — і усе тобі, ані копієчки не відніс на
сторону. Вона сіла рахувати, збивалася кілька разів, а він не докоряв, лише
крутив чубатою головою і сміявся:
— Гроші
добрий рахунок люблять, то ж починай
знов. Нарешті, вона вказала точну суму, і
він заспокоївся.
Цілісінький вечір обмовляли вони, що і кому на ті
гроші купити, навіть чотирирічного Василька до цієї справи прилучили, а він з кумедно-серйозним
виглядом давав батькам настанову, які йому потрібні черевики, які сандалики:
—
У
черевиків головне, щоб підошва товста і гумова була, тоді навіть, як і до
калюжі потрапиш, ніжки сухими залишаться, а Для сандаликів головне, щоб дірочок
багато було, тоді пилюка з них сама висипається і не треба буде раз-у-раз їх
знімати, щоб її витрушувати.
—
Ото
розумник, — сміявся Микола, — далеко підеш, синку, як підростеш.
Другого дня до міста вирушала вантажна машина за
запасними частинами і Микола відбув разом з нею. Не минуло і двох годин, як він поїхав, а у двері стук, і не просто
собі стук, а вимогливий. Вона злякалась, навіть, застигла серед кухні з мискою
у руці, яку відтирала цеглиною, та Васильчик пристрибав:
— Мамо,
мамо, відчиняй, до нас прийшли.
Поставила миску на стіл і пішла відчиняти. Відсунула
лямку, штовхнула двері, а за нею сам голова сільради стоїть.
— Щось
з Миколою, -— майнуло в голові, — дай то, Боже, щоб живий був.
Та справа була зовсім не в аварії.
—
Ви така і
така? — запитав у неї голова, навіть не привітавшись, хоча і знав її ще змалку.
—
Так,—
відповіла вона, і все всередині у неї від цих слів захололо.
—
Раз так,
— тим же тоном продовжував голова — то розпишіться отут, що отримали повістку.
—
Яку це
повістку? — спитала вона, бо досі ще не чула цього страшного для багатьох
слова.
—
Як яку? —
здивувався трохи голова її необізнаності, — звичайну повістку обласної
прокуратури, а про те, що отримали, розпишіться отут.
Тремтячою рукою поставила якусь закарлюку і отримала
клаптик паперу. Такий собі звичайний на вигляд, але занадто страшний за своїм
змістом.
Цілий день місця собі не знаходила, а тут ще сусідка
завітала — ніколи не заходила, а тут, як лиха вість, то й вона на порозі.
— Здрастуйте
у вашій хаті! А не знайдеться у вас, сусідонько, трішки солі? Вирішила ото борщ
вирити, а солі обмаль, не вистачить, то
я й до вас.
Відсипала мовчки, дала, а в сусідки очі так і бігають,
так і бігають, видно, спитати про щось хоче, а не наважується. Нарешті, все ж
спитала:
— А це у яких справах до вас голова прибігав?
- От і почалось, — подумалося, — і це лише початок».
Але хоч і схвильована була, та виду не подала.
— Та
не знаю, якийсь папірець Миколі приніс, а він якраз у від'їзді, то й залишив.
— А про що?
—
Та хіба я
знаю, прочитати мені важко, бо дрібнесенькими літерами, а я малописьменна.
—
Давайте я
вам прочитаю, щоб не хвилювалися. Гірш за все, коли щось невідоме.
-
Щиро дякую, але Микола не
полюбляє, коли хтось до його справ
втручається, любить все сам — така вже вдача, та і не цікава я до таких речей, так що вибачте
мені.
А сусідка стисла губи,
зрозуміла, що вона здогадалася про її хитрощі і заспішила:.
- Ну,
я піду. Спасибі вам. До побачення!
- До побачення!
Грюкнули двері! Подивилась у вікно, а за парканом ще
дві сусідки-подружки її, чекають, які новини принесе.
- Ой, лишенько! Що ж воно тепер буде?
А як ув'язнять, та ще на
багато років? Може, і справді злочин якийсь давній за ним? Та ні, людину
видно... Але ж отой німецький генерал. Дивна історія і невірогідна, та цим уже
займалися, доказів же ніяких. А як тепер з'явилися, тоді що? Як же мені з
діточками, і взагалі, як мені жити серед людей, коли пальцем будуть тикати: - он, он дружина ворога! У, гадюка, диви, щоб
не вкусила, зуби у неї з отрутою.
А
коли пройде, стануть плювати услід. Все з рук у неї валилося, каша пригоріла,
корова, коли доїла, чомусь на місці не стояла, як завжди, а все ногами
туди-сюди, туди-сюди, ледь цеберку не перевернула. Діточки теж щось відчули,
тихенько сидять, мов ті миші, а Катруся за вечерею навіть розплакалася і її
довелося втішати. Закінчили вечерю, посуд перемила і поклала малих спати, сама
вклалась — та сну немає. Тільки вже під ранок мов у яму впала. І раптом
прокинулась — стук у двері. Глянула у вікно, а там ще тільки сіріє.
—
Та ой як
рано! — подумалося. Вдягнула халата, підійшла до дверей.
—
Хто?
—
Відчиняйте,
бо як ні, будемо двері ламати! Голоси незнайомі, впевнені, зухвалі.
Не стала більш питати, відсунула лямку, а за дверима
двоє військових і кілька сусідських чоловіків.
— Ми
з ордером на обшук, пропустіть!
Відійшла убік, а усі так і поринули до хати, вона за
ними, наздогнала вже у світлиці, біля книжкової шафи.
— Увімкніть
світло, — наказали. — О, та тут ціла бібліотека, не менша, ніж у райцентрі. Так
хто ваш чоловік? Механізатор? Дивно, дивно, не у кожного професора стільки
книжок. А ну, подивимось.
І почали дивитися:
— Маркс,
Енгельс, Ленін, Сталін, ну, це зрозуміло — для маскування, а що далі?
—
Та якийсь
Фейербах.
—
Цього
відклади, будемо розбиратися.
—
Далі
Фіхте якийсь, і Шопенгауер — самі німці.
—
Отож і я
кажу: дивись пильніше, тільки розпочали, а вже стільки усього знайшли. Тепер
оцю поличку поглянь, та стілець підстав, чого тягнешся? Знімай по одній та
читай назву й автора. Зрозумів?
—
Зрозумів,
товаришу капітане, але ж довго все це, і до обіду не впораємося, а машина
чекати не буде.
—
Бач, який
нетерплячий! Охолонь, у нашій справі, як уже ти вирішив у нас служити, ніхто і
ніколи не поспішає, навпаки, чим більше часу витратив, тим більшого досягнеш.
Ех, зелений ти ще зовсім, вчити тебе і вчити. Читай.
—
Гейне — переклад з німецької.
—
Гаразд,
далі!
—
Гете — також з німецької.
—
Добре!
—
Шіллер —
з німецької.
—
Ну,
здається, все ясно. Ще давай.
— Брехт,
Фейхтвангер, Бахер, Франк, Ноль, Гофман і ще два Гофмани — усі німці.
— Так, усіх додолу, заберемо з собою.
І так протягом двох годин. Вона стояла, блимала очима
та нічого не розуміла — ні авторів, ні назв не знала, та відчувала, що справи
Миколині, а значить, і її, кепські.
«Що ж він так необережно? — лунало у голові, — хоч би
сховав кудись чи хоча б мене попередив, а то ні, на видному місці стільки
заборонених книжок. (З їхніх вуст вона вже вловила таке словосполучення). Так,
недарма мій покійний батечко казали, що всі біди зароджуються у голові, недарма
він ніколи нічого не читав, хоч і розумівся у грамоті. Нащо простій людині
книжки? Ось для нероб вони дійсно потрібні, бо по-справжньому ті і не живуть,
тому мають чимось себе займати, а проста людина, що працює на землі, хіба за
книжкою потягнеться? Ні, скоріш за чаркою, бо як попрацює добре, то й хильнути
не гріх. І причащався, царство йому небесне, поки під кригу розом із підводою
та конем не шубовснув.
Розмірковувала, а тим часом
військові відшукали безліч заборонених або чимось підозрілих книжок і наказали
сусідським чоловікам пакувати і виносити з хати на ґанок. Ті виконували та
тихесенько перемовлялись.
- От живеш поряд з людиною і не знаєш,
хто вона.
- Та він же не наш, приблудний.
- Тепер ясно, звідки приблудився. Чув, уже розшук об'явлений, а він десь переховується у місті, певно, у
своїх. Та від таких орлів далеко не втечеш, і під землею знайдуть.
- Бач, простий механізатор,
слюсар-ремонтник! Вигадки! Який він там до біса слюсар, певно, кров панська у
ньому, а слюсар і усе таке інше — облуда.
Так вони перемовлялися, і
ніби усі необізнані, але хтось з них і був тим, хто заварив усю кашу. Але такі
речі завжди добре приховані, ніколи не з'являються на поверхні, а діють десь у каламутній
воді, утворюючи круговерті, які засмоктують багатьох ні в чому не винних людей.
Яка ж користь цим пильним громадянам
з таких вчинків? Якщо мова йде про матеріальний бік, то аж ніякої, і копійчини
ніхто не дасть, а щодо їхнього морального задоволення чи уславлення, то прізвищ
ніде не надрукують і руки ніхто не потисне, бо усі такими людьми гребують,
навіть ті, що з органів. Так, користі немає, зате яка насолода дивитися, як
руйнуються міцне господарство, сімейні стосунки, захлинаючись у сварках та
злиднях, як цей вискочка приблудний, який учора ще вихвалявся своїм заробітком
і здоровим побутом, завтра опиниться як не у тюрмі, то під парканом, бо такої
ганьби навіть і він не витримає. .
Після обшуку ніхто до неї не приходив, сусіди ніби і
не помічали її і проходили повз неї ані пари з вуст. Третього дня прийшла
чутка, яку приніс з вулиці Василько, що, не дивлячись ні на що, грався із
сусідськими дітьми.
—
Мамо,
мамо! А татка сьогодні вранці у місті затримали!
|