По той бік із Лірою

Колись дуже давно я була тут. Я напевне се знаю. Я впізнаю сі дивні обриси будинків, де ніхто не живе, але разом з тим хтось незримий завжди присутній. Вони всі прикрашені аметистовими птахами на дахах з лазурними краями. Я впізнаю сі квіти, яскраво червоного, блакитного та чорно-антрацитового кольорів. Я впізнаю сі фарби, на які неможливо, але разом з тим так бажано дивитися! Я була тут! Ще тоді, коли мої очі могли бачити справжні дива, коли моя душа сприймала все яскравим і світлим, коли я могла літати і бачити кольорові сни, коли я не переймалась тим, що мені ніхто не повірить, якщо я розкажу про те, що я літала в небесній тиші і мріяла про насолоду сонцем, яку відчувають соняшники, які завжди до нього повертають жовто-чорні голови. Я була тут!
- Вже скоро ти будеш літати знову. Тільки не барись тут, се лише вхід. Найголовніше попереду. Дай мені свою руку, не бійся. Ходімо.
Рука була приємно холодною, ніжною та сильною, наче торкаєшся чистого діаманту.
- Де ми?
- Ти дійсно хочеш се почути від мене?
- Не знаю.
- Я все одно тобі не відповім.
- Хто ти?
- Се несуттєво зараз. Бо також не суттєво, хто ти.
Се створіння якесь дивне, але дуже гарне. Світле м’яке волосся, так, напевно м’яке, бо нагадує сонячні промені на крилах лебедя. Очі зелені і моторошні. Ні блакитні. А зараз сірі. Ні врешті решт блакитні, як очі новонародженої дитини. Шкіра дуже біла, наче хмара. Він чи вона? Чому се мене повинно зараз хвилювати, коли набагато приємніше думати про се маленьке прозоре озеро. Тут, мабуть, дуже прохолодна і чиста вода. Цікаво, вона солодка? Так, напевне солодка, особливо коли пити її повільно, великими ковтками із власних долонь.
- Хочеш спробувати сю воду на смак?
- Так дуже.
- То підійди, зачерпни долонями і спробуй.
- А можна?
- Ти сама знаєш відповідь.
- Я підійду.
Вода холодна і темна. Ні! Чиста, але я все одно боюсь. Якщо спробую, я можу дізнатися правду, гірку настільки, наскільки солодко буде пити сю воду.
- Ні, ходімо далі. Я не можу.
- Ти будеш готова, коли дізнаєшся.
- Дізнаюсь про що?
- Про те, куди тобі йти далі.
- Як я дізнаюсь? Мені хтось скаже?
- Так. Скаже той, кого б ти хотіла побачити тут найбільше.
- Але я нікого не хочу бачити. Тільки тебе.
- Має бути хтось інший.
- Чому?
- Бо настав час прощання з минулим життям.
Раптом створіння почало танути, або перетворюватися на щось дуже прозоре. Ні, дуже звичне.

...Стеля, білого кольору, з блакитною люстрою посередині, що випромінює жовтувате світло на постіль з яскравими малюнками якихось ірреальних квітів. Шафки вздовж блакитних стін дивно схожі на будинки-коробки зі скляними вікнами. Поряд на столику склянка з водою. В роті неприємне відчуття чогось гіркого, здається, присмак ліків. Неймовірно сильний головний біль.
- Нарешті прокинулась. Ти марила. Але лікар сказав, що се від температури. Він зробив укол. Скоро тобі має стати легше.
- Лано, що я тут роблю?
- Відпочиваєш і лікуєшся. Заспокойся, Міло, тобі ще не можна вставати.
- Я, здається, була в іншому світі. Я хочу назад.
- Який інший світ? Ти марила, от і все.
- Тепер я розумію, що набагато краще, коли тобі вірять, що ти літала в небесній тиші... Ліро, поверни мене. Настав час.

Після сього прощання з минулим життям, я нарешті дізналась, що я по той бік. ( Чи я померла? Ні, то не смерть, то просто інше життя. Точніше – той бік, який схований від нас за вигадкою. Розгорніть будь-яку книгу, прочитайте між найпотаємніших рядків і Уява відкриє свої барви, але лише тим, хто зможе бачити.) Се створіння – дівчина, її звати Ліра. Вона - провідник. Я те знаю. Вона веде мене, як і сотні інших, до місця, де я маю стати одною з них, тих, що вигадують зорі. Але се буде лише після того, як я подолаю свій страх перед водою озера Істини. Я повернуся звідти вже іншою, Світлою або Темною частиною Всього. Інакше стану провідником. Але чомусь сього я хочу найбільше...
- Бути провідником – найважче. Се завжди бути між двома світами і не належати до жодного з них. Ти бачиш людей, яких покинула в Реальності, сумуєш за ними, не можеш потрапити в Уяву, до тих, що вигадують зорі, бо ти – провідник. Ті, що вигадують зорі, не знають, що таке біль і сум, вони вічно щасливі в Уяві, у вічній Красі. Озеро Істини позбавляє їх прагнення до знань, вони можуть лише творити небесні світила, чисті спалахи, іскри душ людських, що мають бути митцями в Реальності, щоб передавати послання до інших обраних. Сі митці є провідниками між станами душі, тільки деякі з них здатні стати Лірою, провідником між світами. Вони не знаходять спокою ні в Реальності, ні в Уяві, бо давно знають обидва сі світи. Ти нарешті приходиш в кращий світ, до якого прагнеш потрапити все життя, але розумієш, що той гіркий та пекучий згусток, та зірка, якою тебе нагородили, нікуди не зникне. Провідник – то вічна мука і необхідність для всіх, крім себе самого. Хіба ти хочеш сього?
- Так.
- Ти не зможеш творити!
- Я готова.
- Ти навіть не зможеш втекти у божевілля.
- Я знаю.
Ліра сумно посміхнулась.
- А куди йти мені?
- До тих, що вигадують зорі.
- В Уяві для мене немає місця.
- Повернешся в Реальність.
- А в Реальності мене ніхто не чекає. Я просто зникну. В небуття. Така доля кожного, освяченого Лірою.
- Я не готова піти в Уяву. Поверни мене назад.
Ліра здивовано подивилась на мене.
- Ти перша, хто про се просить. Хіба ти не Легенда?
- Ні. Я – Міла.
- Ти не зазнала Вічної Слави, що веде в Забуття?
- Я не знаю. Що таке Забуття?
- Се вхід в Уяву. Се те, де ми зараз. Ти маєш повернутися, я взяла тебе передчасно. Я повернуся за тобою, коли твоє ім’я буде Легенда. Йди.
- Я тебе не розумію.

...Стеля, білого кольору, з блакитною люстрою посередині, що випромінює жовтувате світло на постіль з яскравими малюнками якихось ірреальних квітів. Шафки вздовж блакитних стін дивно схожі на будинки-коробки зі скляними вікнами. Поряд на столику склянка з водою. В роті неприємне відчуття чогось гіркого, здається, присмак ліків. Неймовірно сильний головний біль.
- Господи, нарешті. Міло, я так злякалась. Ти знову марила.
- Лано? Я в Реальності. Я хочу назад в Уяву. Ліро! Поверни мене! Ліро!
- Тихо, дівчинко, тихо. Заспокойся. Зараз приймемо ліки і температура спаде. Тобі стане легше. Випий-но се. Ось так. Ну все. Тепер тобі треба поспати.
Лана повільно опустила голову дівчини на подушку, турботливо накрила ковдрою.
- Я повернуся в Уяву, коли стану Легендою, - тихо шепотіла Міла, яскраво червоними від гарячки вустами, – Всі поети житимуть там, будуть вигадувати зорі, а я стану провідником...
Очі дівчини повільно закривались. Вона засинала, так, се було вже не збуджене марення, а міцний сон, який настає, коли ліки приносять полегшення. Лана тихенько вийшла з кімнати. Двері вона не зачинила навмисне, щоб чути, якщо Міла прокинеться. Запаливши невеличкий нічник у формі Біг Бену, що Міла привезла їй в подарунок з Лондону, Лана розкрила улюбленого Уайльда і почала читати майже завчений напам’ять опис природи з фантастичної історії „Рибалка та його душа”. Лана посміхнулась. Колись Міла так дивно сказала про сю казку: „Ся історія – з іншого світу. Точно кажу тобі, він був там, де я колись літала...”