Тільки но почала заспокоюватися, а
тут дзвінок. Підхопилася, шкутильгаючи підбігла до апарату, підхопила рурку:
-
Алло!
Алло!
А звідти голос невістки Інни – та хто ж їй іще може дзвонити ?
- Мамо, ви чуєте мене?
- Чую, чую!
- А добре чуєте?
- Дуже, дуже добре!
- А тепер ще й запам’ятовуйте!
- Гаразд, кажіть!
- Одягайтеся, та швиденько – часу у вас обмаль. Йдіть до гаражів, там вас
будуть чекати.
- Та хто?
- А це вже не ваша справа. Втім, як вам вже так хочеться,
чоловік, він вас знає!
- Та звідки ж?
- Як так звідки? Ви ж ходили до нього і не раз – за моїм дорученням
- Та хіба я пам’ятаю, куди ходила
і навіщо…
- Та вам і не треба пам’ятати,
вам треба просто виконувати – ось і все.
Голос невістки Інни замовк, у рурці запикало. Почала одягатися – ой, та як
же це незручно самій – особливо кожух і солдатські кирзові ботинки – аж сльози
з очей на підлогу бризнули. Перелякано почала оглядатися, чим би ото витерти,
щоб плям на залишилось, та знов задзвонив телефон. Підбігла, підхопила рурку, а
там вже знову невістчин голос:
-
Ну,
що мамо, одяглися вже нарешті?
-
Та
одяглася, одяглася…
-
А
чому так важко дихаєте?
-
Та
усе ж важке і незручне…
-
А ви,
як хотіли взимку, щоб і тепло і зручно водночас було? Так не буває – терпіть та слухайте уважно…
-
Та
слухаю вже, слухаю.
-
Ну,
от. Тут дещо змінилося. Чоловік цей передасть вам не дві, як спочатку було
домовлено, а аж чотири зимові покришки.
-
Які
ще покришки? – аж злякалася стара: - я ж зовсім і не знаю, які вони ці
покришки, та ще й зимові…
-
Ой,
та замовкніть ви вже, мамо! Як ви мені набридли! Покришки на колеса автівки
натягуються, щоб їхати м’якше було. Чорні,
круглі такі, з дірками посередині. Второпали нарешті?
-
Та второпала
втроропала! – зраділа спочатку стара та відраз ж і знову злякалася:
Та як же це я чотири ваші зимові покришки, нести зможу? Рук у мене тільки ж
дві!
-Та от цьому я вам і дзвоню, щоб підказати як – зло вимовила невістка: - а
тепер мовчіть і слухайте: в дві покришки руки просуньте, та на плечах їх
прилаштуйте, а дві пальцями візьмете, а чоловік… ну, той що вас стріне,
допоможе у цьому вам. Віднесіть покришки до квартири та покладіть їх на
великому балконі у правому кутку – одну на одну. Ясно!
- Усе ясно! – проплямкала стара: - зроблю усе, як ви наказали!
- Ну, от і добре! – повеселішав голос невістки, і відразу у рурці, мов
бджоли, запикали короткі гудки.
Стара зняла з гачка вішалки
ключі і відчинила двері. Потім зачинила їх за собою і замкнула на три оберти одного замка і ще на два
другого. Замикати двері їй доводилось не часто і вона завжди нервувала при
цьому. Тепер треба було відчиняти ще й тамбурні двері, а вони залізні важкі, і замок на них не звичайний, а гаражний. Та впоралась і з
цим нарешті і, викликавши ліфт, поїхала униз. Коли вийшла на ганок, сонце аж
засліпило. Таке ж воно було яскраве. А на вітах дерев іній – ну, справжнє
срібло та й годі – такий блискичий, такий весь наче те мереживо, очей не
відірвати. Постояла трохи стара, помилувалася та й пошкандибала убік гаражів.
Вони були таки далеченько, вже майже біля трамвайної колії. Ой, не любила
ходити туди стара, бо надто вже неприємні спогади. Ні, вирішила вона, не буду
думати про це, принайми, поки не повернуся додому, де й так нічого приємного, а
самі тільки прикрощі.
Вона йшла про правому боку
тротуру вузенького проізду між дванадцяти і дев’ятиповерхівками. Зліва дитячий майданчик, зправа хлібний кіоск. Іноді
невістака Інна посилала її туди по хліб. Асфальт на тротуарі був вкритий
кригою, лише троху притрушеної тонким шаром піску. Двірники мабуть занадто
бережуть його, бо піску, як і всього необхідного, завжди обмаль. Тому треба
бути занадто обережною, бо солдвтські ботинки тільки для осінньої багнюки, а вже
аніяк до морозної зими. Тому вона і намагалася йти маленькими кроками, щоб не
роз'їхалися ноги, щоб не впасти на спину, як впала нещодавно на її очах
старенька жінка у довгому чорному пальті, що робило її схожею на чорну підбиту
з рогатки ворону. Навколо метушились люди, намогалися допогти підвестись, та
жінка тільки жалібно тоненько стогнала, закатуючі світлоблакитні очі з
червоними смужечками капілярів. – Перелам, - почула стара:, треба викликати
швидку. Жіночка, звідки ви? Скажіть, може хтось прийде?
- Та нікому прийти, її чоловік рік, як помер, а дочка десь далеко!
- Ну, що поробиш, коли так? Ой! Лишенько яке!
Стара згадала цю пригоду, і
разом усередині все захолонуло. Переламу вона лякалася понад усе. Їй здавалося,
що це вже кінець. І вона пішла ща обережніше, оминаючи усі підозрілі місця. І
раптом: -Добридень! - З переляку ледь не
впала. Підняла голову, а перед нею сусідка з шостого поверху, чемна добре
вихована жіночка, завжди хоч і небогато, але із смаком вдягнена. Ось і зараз на
ній темносиній японський пуховик з капюшоном, а на ногах сіренькі валянці із галошами.
Тому і не сковзаються ноги на кризі. Ну, зрозуміло, в неї ж, як всі кажуть, люблячий чоловік, що
самі порошинки з неї здуває. Тому і купує їй лише усе зручне і корисне. Ї живе
вона, хоч у старості та у радості. А в старої лише невістка Інна, та неуважний
син Василь. З такими радості отримаєш небагато. Постояла стара біля сусідки, та
зовсім не знаючи, що сказати у
відповідь. Сусідка ледь помітно знизала плечима та й пішла собі, а стара знову залишилась
сама. Позітхала поплямкала зніяковіло губами та пошкандибала
далі. І їй поталанило, тільки двічі посковзнулася та не впала, а тільки ледь
хитнулася.
Чоловіка біля гаражів вона
побачила ще здалеку, Він побачив її теж і помахав назустріч рукою. Вона пішла за помахом руки і незабаром
наблизилась до нього майже впритул.
-
Ну,
здорові будьте, якщо не жартуєте! – привітався він, посміхаючись до неї
зверхньо і іронічно.
У
відповідь стара щось безгучно проплямкала губами і засоромившись відвернулась
убік. А там якраз той самий клятий гараж і стояв, з якого минулим літом
Максимчик так невдало впав. Від спогадів стало моторшно і якось невпевнено.
- І нащо саме сюди невістка мене послала? – Майнуло у старій голові: - може
для того, щоб зайвий раз нагадати і ще сильніше власну провину відчути? Яка ж
вона до мене зла і прискіплива!
| 
та
у Вас 
0
