ПОПЕЛЮШКА 2-2

- Мамашо! А ви часом не поснули? – раптово почула вона під самим вухом: - У мене часу зовсім обмаль. Тому ідіть зі мною, забирайте ваші зимові покришки, а вже далі  робіть все, що вам заманеться.

                        Стара повернула голову до чоловіка, а той уже поспішав до одного з гаражів, до зачинених дверей якого були притулені чорні, мов сажа, покришки.

Стара пішла слідом, дрібними невпевненими кроками, щоб не дай то Боженьки, не впасти на слизькому, бо біля самих гаражів двірники звісно піску на асфальт не насипають.

                        А чоловік, що вже наблизився до покришок, повернувся до неї і, невдоволено кривлячи тонкі синюваті губи промовив: - Хуткіше, хуткіше рухайтеся, мамашо, адже я вам ясно сказав, що поспішаю!

                        Вона перелякано заметушилася, та старі тремтячі ноги були неслухняні і не корились їй. Тому і підкосилися раптово. Добре ще, що чоловік був вже поруч і вправно підхопив її під лікоть, не давши впасти.

            -Та стійте, стійте вже, мамашо! – докірливо казав він їй: - хіба можна падати у вашому віці – і кісток зламаних не перерахуєш!

                        Вона у відповідь тільки і була в змозі, що мовчати, бо усередені  все тремтіло від пережитої близької небезпеки. Та чоловікові усе це було ні до чого. Він підхопив дві покришки і наказав старій: - підійміть руки і тримайте так!

                        Стара підкорилася. І вже за мить на її плечах опинились покришки. Чоловік же з глибокої кишені кожуха витяг моток тонкої мотузки, відрізав від нього ножем два шматка і міцно зв’язав покришки ззаду – на спині і попереду – на грудях.

-          Ну. От і добре! – вдоволено сказав він:  - втримаються, нікуди з плечей не дінуться, а ці – він простяг їй ще дві покришки: - будете у руках тримати. А тепер йдіть собі потихеньку, а мені поспішати треба!

            І, залишивши стару із важкими покришками, чоловік легкою швидкою ходою подався до трамвайної зупинки, що була не віддалік від гаражів.

                        Стара, залишившись сама, трохи постояла, а потім зітхаючи зачимчикувала у напрямку свого будинку. Важкі покришки давили на плечі, відтягували руки, та зупинитися хоча б на мить стара не наважувалась, бо дуже боялася впасти.

                        - От дістануся  вже квартири, поскидаю кляті покришки, а там   і відпочити можна буде, хоч трішки! – думала стара, дрібно переставляючи старі ноги по слизькому асфальту. Вона мабуть би і дошкандибала  до свого будинку без пригод, та трапилось несподіване. До трамвайної зупинки прямував разом із бабусею однокласник Максимчика Дмитрик. Він хворів на ангіну, а тепер видужавши йшов до дитячої поліклініки до свого районного лікаря за довідкою, а бабуся супроводжувала його, щоб не стряв дорогою до якоїсь халепи, бо дуже вже непередбачений у поведінці був. Побачивши стару та ще із покришками  на плечах і в руках, Дмитрик став посеред тротуару і зареготав, та так голосно, що зграя ворон злетіла у повітря і закаркала на увесь мікрорайон. Тремтячий від збудження і сміху вказівний палець Дмитрика вказував на стару із покришками, а гучний, хоч трохи і хрипкуватий після хвороби голос злітав у морозне повітря:

                        - Поглянь! Ну, поглянь же, бабусю! Це саме та стара дурепа, максимчикова бабця, про яку я тобі не раз розповідав. Вона стара брудна усе що не робить – недоречно. Максимчик стільки смішного про неї розповідав!... Та ось і тепер щось зовсім незрозуміле тягне. Га, та це ж покришки, я й не зрозумів спочатку! І нащо вони їй? І куди це вона їх тягне?

                        Інтелігента сором’язлива дмитрикова бабуся намагалася, хоч якось втримати свого непосидючого галасливого онука, та де там: той все сильніше розмахував руками і все голосніше гукав. Перелякана стара стала, мов вкопана, і з жахом дивилася на Дмитрика. А той раптом підскочив до неї та й вдарив з усієї вдурі по одній з покришок. Від несподіванності стара хитнулася, нога поїхала по слизькому, навколішний світ крутнувся у старих очах, і вже за мить вона лежала на спині, і коли б не покришки, що міцно були прив'язані до плечей, не минувати б їй одного або й кількох переламів. Та на щастя покрикшки, пом'якшувши удар, врятували її. Дмитрик спочатку перелякався і відскочив від старої. Дмитрикова бабуся страшено рогубилася, її маленьке сухе обличчя все у дрібненьких зморшках  застигло, і їй була несила хоча б  слово вимовити. Отямившись від першого переляку, стара зробила спробу підвестися, та марно. Міцно прив’язані до спини і грудей покришки не давали їй можливості зігнутися, хоч трішки, у спині і сісти. Вона лежала нерухомо і навіть очі заплищила, бо дуже сонце вже засліпляло. Ворони трохи покружляли у повітрі та знову сіли на землю – їм потрібно було розшукувати їжу. Поодинокі перехожі зупинялись біля старої, але підняти її ніхто не наважувався, а вона й і не прохала допомоги. Дмитрик, що вже трохи прийшов до тями після переляку, оглядався на всі боки. Тому мабуть і угледів  міліціонера, що перетинав навпростець мікрорайон. Бравий сержант повертався додому пісяля нічного чергування. Він втомився і відволікатися на щось у нього не було жодного бажання. Та пронизливий, трохи хрипкувати дитячий крик просто неможливо було не почути:

                        - Дядечку міліціонере! Підійдіть! Тут одну злодійку затримамати треба!

                        Міліціонер повільно підійшов: - Ну, що тут у вас?

                        Інтелігентна бабуся щось перелякано бурмотіла, та із її мови аніслова неможливо було розрізнити. Дмитрик мовчав і тільки пальчиком вказував на стару, що лежала нерухомо на спині, міцно прив’язана до чорних покришок. Міліціонер почухав потилицю і підійшов до старої:

                        - Громодяночко, що із вами трапилося, чи не забились ви часом?

                        Стара мовчала і міліціонер перейшов до більш рішучих дій. Він нахилився і, підхопивши стару під лікоть, все ж перевів її у сидячий стан, а потім суворо наказав: - А тепер розповідайте, та все по порядку. Хто і де дав вам покришки, чи може ви самі їх десь узяли? Куди ви їх несли, і кому повинні були передати?

            Стара, що нарешті відірвала спину від крижаного панциря, була неабияк рада, що вже не лежить, а сидить, що нічого не чула і не розуміла. . Та міліціонер  невблаганий був:

                        - Ну, що ви мовчите? Розповідайте!

                        І старій прийшлося нарешті згадати людську мову і вона хоч непослідовно і не цілком зрозуміло для міліціонера почала розповідати: - Ну, ото я прийшла до гаражів. А чоловік і дав мені ці покришки. Та не тільки дав, а ще й  мотузками прив'язав. Мені іти з покришками цими важко  і незручно було. А ще й  слизько. Я впасти боялася. Дуже! А тут цей шибенник підбіг та й вдарив по покришці, я і впала… Встати була не в змозі і, коли б не ви так би і лежала…

                        Тут нарешті втрутився і Дмитрик: - Дядечку, міліціонере, а розпитайте ви у неї, нащо їй покришки, адже машини в неї немає. Вона мабуть поцупила їх десь щоб комусь збагрити, а собі грошики узяти!.

                        Міліціонер здивовано подивився на Дмитрика: - Ну, малий! Ти мабуть далеко підеш. Звісно, якщо ніхто тебе не зупинить!

                        Дмитрик трохи зашарівся, але відповів впевнено: -  Куди зможу, туди і дійду, а злодіїв, хоча б і таких, як вона, все одно треба карати! Як ви гадаєте, чому вона так тремтить уся? Не знаєте, а я знаю – та тому що винна.

                        Міліціонер почухав потилицю, поклипав вузенькими очиськами, про які інакше не кажуть, як поросячі, і промовив, дивлячись старій просто у вічі:

                        А скажіть мені, громодяночко, чиї ці покришки. Куди  ви їх несете і з якою метою?

                        - Та хіба я знаю? Наказали мені, от і несу. А нащо не знаю, і не потрібно це мені.