Коментувати також можна з та

Вт, 10/12/19, 11:31
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [971]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [130]
Аудіовірші [49]
Українцям [2449]
Вірш-пісня [514]
Вірші про Україну [1389]
Вірші про рідний край [761]
Вірші про мову [161]
Збірки поезії, поеми [111]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [86]
Загадки [15]
Верлібр [141]
Елегія [50]
Історичні вірші [278]
Вірш-усмішка [959]
Вірші про сім'ю [380]
Вірші про рідню [137]
Вірші про жінок [641]
Вірші про чоловіків [99]
Вірші про військових, армію [178]
Вірші про Перемогу, війну [299]
Вірші про кохання [3158]
Вірші про друзів [705]
Вірш-казка [125]
Казка (проза) [26]
Проза для та про дітей [18]
Вірші для дітей [299]
Вірші про дитинство [316]
Вірші про навчання [53]
Вірші про професію [75]
Вірші про eмiгрантів [143]
Вірші в перекладі [599]
Вірші про свята [192]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1160]
Вірш-тост, вірш-привітання [90]
Для мене поезія - це [185]
Поети [264]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [22]
Релігія [269]
Щастя - ... [553]
Жінка - ... [246]
Життя... [3720]
Філософам [1232]
Громадянину [814]
Метафізика [136]
Опитування для Вас:
Як Ви дізнались про сайт?
Всего ответов: 422

І як без статистики?
загрузка...
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

Татова рука
Рідне містечко вже давно перетворилося на пекло зі своїми всевладними чортами, які мучили мене, а я нічого не міг вдіяти для власного порятунку. Тими нечистими були Тимур і Роман. Їм – по шістнадцять, а я, на два роки молодший, вимушений був виконувати їхню волю і терпіти знущання. Ці два молоді п’яниці і наркомани користувалися тим, що я не міг самотужки дати їм відсіч, а заступитися за мене нікому. Я жив з майже глухою 76-річною бабусею, яка замінила мені і маму, і тата. Батьки померли, коли я був ще малим... Наче чума, в один день смерть забрала їх від мене під час слизької зими. На них наїхала вантажівка. Але я пам’ятаю їхні обличчя, мамину посмішку, татову міцну руку… Він неодмінно заступився би за мене, якби був поруч.
Чому люди помирають? Я й досі не знайшов відповідь на це вічне, здається, очевидне, але все ж таємниче питання.
– Сюди! – роздався добре знайомий зухвалий крик під моїм вікном.
Тимур ніколи не називав мене по імені і взагалі дуже рідко вживав щодо мене іменників, надаючи перевагу образливим прикметником чи наказовим дієсловам або ж вигукам.
– Що йому знову треба? – шепнув я до себе і вийшов у двір, аби той не нахабнів, та не ліз до нашої хати. Вона, хоч маленька та старенька, але така рідна, дорога, що не поміняв би на жодні хороми. Для мене цей дім – священне середовище, у яке повинна ступати нога лише доброї людини.
– Сюди! – закусуючи зуби, «вітався» Тимур.
Я вже звик до такого звертання і нітрохи не дивувався, проте страшенно боявся цього гаспида у людській подобі. Боявся за своє священне середовище, за любу бабусю, яка дедалі ставала все немічною. Звісно, вона нічого не знала про моїх гнобителів і ніколи не дізнається. Хай на схилі віку не мучать її переживання.
– Чого волочишся, наче побитий пес? Сьогодні ввечері – чекаю на базі. Чув?
Я мовчав, бо, як завжди у такій ситуації, боляче пекло, під горлом.
– Ти страх втратив? – похмурившись,Тимур схопив мене за пазурі.
– Прийду, – промовив я, а його великі сірі очі ще досі чогось були невдоволені, бо чортом дивилися в мої.
***
Ввечері лив дощ. Нікуди не хотілося виходити з хати, але, глянувши на бабусю, що вже солодко заснула, я накинув на себе плащ, прихопив парасольку зі зломленою спицею, та ліхтарик, і вирушив до бази. Так Тимур з Романом іменували недобудований об’єкт амбулаторії, який вже два десятиліття пустує і розвалюється на очах. Тут вони з іншими малолітніми наркоманами збиралися майже щодня, а я був у них посильним, тобто «принеси », «збігай », «забери», «віднеси»…
До бази було ще далеченько, а ноги вже промокли. Дощ не припинявся, навпаки, посилювався, наче перед потопом. Стало холодно, навіть почалося тремтіння тіла, хоча надворі літо, але якесь не тепле, зовсім не лагідне і аж ніяк не щасливе…
Смуток весь час переслідував мене і вже став стабільним станом душі.
Я не пригадую, коли востаннє посміхався і не пам’ятаю, коли у ямці під горлом не давив біль.
Занурившись у тривожні думки, рухався по безлюдних вулицях, обходив глибокі калюжі. Через необережність я спіткнувся об камінь і впав на мокру землю, боляче вдарившись у праве коліно. Саме в цей момент помітив, що поряд хтось є. Не підводячись, оглянувся назад. У сутінках виднілася постать у довгому плащі та широкому капелюсі. Ще більше злякався, коли цей чоловік простягнув до мене руку. Я вагався, чи давати йому свою, зрештою, відгукнувся на пропоновану допомогу.
– Куди поспішаєш у таку негоду? – запитав незнайомець.
– …, – я не знайшов слів дати відповідь, бо був страшенно переляканий.
– Ходімо, – міцна рука цього чоловіка кудись мене повела, а я не мав сил вирватися.
***
– Михайлику, – лагідний голос бабусі розбудив мене майже в обідню пору, – вставай онучку, тебе питають якісь хлопці.
Почувши це, я схопився з ліжка і навіть не знав що мені робити. Невже Тимур з Романом знову прийшли поганити моє життя. Звичайно, вони не пробачать мені вчорашнього. Я не виконав їхнього наказу: не прийшов на базу.
Глянувши у вікно, з душі наче брилу зняв. Перед хатою на лавочці сиділи мої кращі друзі Сашко і Денис. Ці два рідні брати рік тому переїхали з батьками у Київ. Там живуть і навчаються. Їхній тато отримав хорошу роботу у якомусь міністерстві, через те з сім’єю поселилися у столиці.
–Друзі! – я не приховував своїх радощів.
– Мишко, привіт! – майже в один голос промовили брати.
– Коли ви приїхали? – запитав я.
– Ще вчора.
– Сподіваюсь, до кінця літніх канікул.
– На жаль, ні. Лише на тиждень.
– Шкода… Ми б з вами… - я хотів щось запропонувати, але згадав про своїх кривдників.
– Мишко, чого ти так засмутився?
– Ну… Це тому, що ви приїхали ненадовго, - сказав я, приховуючи другу частину свого смутку.
– Та ми не проти залишитися тут у бабусі й на все літо. Спочатку тато так й обіцяв, але вчора вночі у недобудованій амбулаторії стався вибух. Кажуть, там загинули діти, які гралися з вибухівкою. Тож після цього випадку батьки вирішили тримати нас біля себе, щоб і ми не вплутались в якусь халепу…
Хлопці ще щось казали, але я вже не чув їх. Сівши на лавочку, перед очима постала вчорашня ніч, а особливо чоловік у кресані, що простягнув свою руку, потискання якої було дуже знайоме. Таке тепло, лагідність і опору здатна була передати рука тільки рідної людини.

Додав: Бабічин (05/10/12) | Автор: © Юрій Бабічин
 
Розміщено на сторінці: Життя..., Проза, Щастя - ..., Бабічин Юрій, Проза для та про дітей, Оповідання, про поетів, творчість
 
Переглянули твір - 4198 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 

Ключові (?): Татова рука, Юрій Бабічин, оповідання

Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 2
avatar
1 Asedo1949 • 13:43, 05/10/12
Гарно, проймає... Сподобалось! 55555
avatar
2 Бабічин • 14:45, 07/10/12
Приємно, що Вам сподобалось.
Добро преможе!


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


           Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
Новая Волна 2014 - Джамала и Вячеслав Ры...
00:04:06

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz