Дві сірі постаті виникли на фоні жовтіючих листям осінніх дерев. Ранковий туман уже підійнявся над сирою землею, і тому добре було видно сірі загривки та настовбурчені вуха красивих та сильних господарів навколишніх лісів. Два вовки сторожко зупинилися, намагаючись розібратися зі всіма звуками та запахами, які доносилися з відкритої галявини та з боку дерев, які оточували її. Вовчиця потерлася головою об кремезну шию Вовка, але він не звернув на це уваги – весь був насторожі, і дуже уважно вдивлявся в ліс навпроти. Вітер не ворушив жодної травинки, жодного листячка, тому йому було важко вловити якісь запахи, якими була наповнена ранкова тиша і навколишній ліс. Попереду була відкрита галявина, а метрів через сто знову їх сховає густий ліс. Ліс, котрий раптово з його схованки та рідної домівки перетворився в небезпечну пастку. Поряд з ним стояла його вовчиця – та, котра уже декілька років разом з ним ділила всі труднощі їхнього вовчого лісового життя, яка вже стала його частинкою, і якій він довіряв одній у цьому Всесвіті… Вона подарувала йому вже шістьох вовчат, котрих вони удвох виростили, і які уже самі стали дорослими та гордими вовками… Сьогоднішній ранок не віщував нічого небезпечного, хоча вони обидва добре знали, що саме в ці дні у лісі небезпечніше ніж звичайно, так як на них відкрито сезон полювання. Ці створіння щороку полюють на них, і він не раз ставав свідком того, як вовки ставали здобиччю цих створінь, які називали себе людьми. Але вони з його вовчицею були розумнішими від інших вовків, і тому навчилися добре ховатися і уникати зустрічей з людьми та їхніми рушницями, котрі могли на великій відстані дістати кулею. Коли він був молодим та недосвідченим, то мав якось необережність попасти під постріл, і тільки щаслива випадковість та його звірячий інстинкт уберегли від смерті. Куля, випущена молодим мисливцем, продзижчала тоді за декілька сантиметрів від його носа і впилася поруч в дерево, обдавши його вовчу морду безліччю маленьких та дошкульно гострих трісок. Він запам’ятав назавжди цей запах смерті… Півгодини тому вони удвох з вовчицею були підняті з їхньої лежанки криками людей. Довелося швидко втікати, перетинаючи лісові хащі, щоб подальше забрести в глибину лісу. Не вперше їм доводилося так ховатися, тому нічого незвичного не було й сьогодні. От тільки потрібно ще цю галявину перетнути. Все ще прислухаючись до звуків, він краєм ока помітив, як вовчиця вийшла з-за нього, і спокійно, принюхуючись, пішла вперед. Невдоволено кинувши на неї погляд, він переступив з ноги на ногу, і теж зробив декілька кроків. Вони так пройшли метрів з десять, коли його чутливого носа торкнувся ледве відчутний, зате дуже свіжий запах – запах людини. Але більш ніяких дій він уже не встиг прийняти - постріл, котрий пролунав через долю секунди, розколов світ на «ДО» та «ПІСЛЯ». Вовк побачив, як його вовчиця раптом підкосила ноги, та завалилася на правий бік. І зразу ж запах горілої шкіри вдарив у ніздрі. І він почув тихе схлипування, яке пролунало з її боку - ніби крізь силу, крізь стримуване бажання застогнати… - Рана, це просто рана, від якої не помирають, - пронеслося в його голові за долю секунди… Це не смерть! Очі, які блискавично перетворилися на дві вузькі смужки ненависті, вже побачили вишку і стрільця на ній на другому кінці галявини, під кронами дерев, котрий зводив рушницю для нового пострілу. Тіло напружилося, шерсть на загривку піднялася, всі м’язи стали сталевими і налилися міццю. Постріл пролунав знову, на цей раз стрілець схибив, і куля смачно чавкнула біля ніг Вовка, але це вже не хвилювало його… Його інстинкт підказав йому неймовірне в даній ситуації рішення – він повинен врятувати свою поранену вовчицю, з якою вже відчував себе за ці роки єдиним цілим. Тільки це було єдиним правильним рішенням в дану хвилину. Тіло рвонуло в бік мисливця. Він летів у напрямку стрільця, як стріла з натягнутого луку, а назустріч йому летіла вже чергова куля. Тільки не суджено було і цій кулі попасти в нього, так як він встигав у леті свого тіла робити стрибки з боку в бік, щоб уникнути зустрічі зі смертю. Це вже не був Вовк, це летів у напрямку стрільця начинений ненавистю смертельний снаряд… Із кожним метром все гостріше відчувався запах людського поту, замішаний на чомусь гострому та неприємному. Він знав цей запах – не один раз зіштовхувався з ним, коли здалеку бачив людей у лісі. Хоча запах був неприємним, тоді він не ніс у собі небезпеки. Зараз небезпекою було начинене все повітря навкруги. Небезпекою та запахом смерті… Стрілець уже зрозумів, яка небезпека нависла над ним, і гострий крик відчаю завис над лісом. Відстань майже у сто метрів була здолана за лічені секунди. Вовк побачив свого ворога на спорудженій вишці для мисливців і, не роздумуючи ні долі секунди, у відчайдушно високому стрибку злетів над землею у напрямку стрільця. Уже будучи в декількох сантиметрах від тіла стрільця, вовк відчув різкий удар по нозі від останнього відчайдушного пострілу. Але це вже не могло зупинити його. Він уже був нагорі на вишці. Зуби уже змикалися на шиї стрільця. В цей момент він розумів одне – життя вовчиці залежить від того, як швидко він змусить перестати дихати це створіння, яке зазіхнуло на весь його Всесвіт! Він не відчував, як кулаки жертви б’ють його по тілу, по носі, видирають волосся з тіла. Вся його вовча любов зосередилася в ці секунди в сталевому стисканні щелепи на горлі створіння, яке себе називало людиною! Звуки, які в цей момент рвалися з вовчого горла, уже нагадували більш не вовчі, а ридання людські… Кров летіла навкруг як з фонтану… Вовче гарчання та людські передсмертні хрипи переплелися між собою і зависли над лісом страшною какофонією смерті…. І тільки відчувши, що тіло стрільця перестало сіпатися та пручатися, він ще декілька разів мотнув головою, не розтуляючи щелепи… Стрілець був мертвим. Тільки кров, як чиста вода з підземного джерела, пульсуючи фонтаном, вистрілювала з перегризеної горлянки… Кинувши останній погляд на розпластане на вишці тіло, він зістрибнув з неї, і в момент приземлення відчув гострий біль в нозі від кулі, яка все ж таки попала в останню хвилю в нього перед тим, як він заскочив на вишку… Накульгуючи, він як тільки міг швидко старався летіти назад до своєї вовчиці! З горла виривався хрип – голос відчаю та надії! Ось вона, рухається!!! Він підлетів до неї…. І страшний крик – вовче виття – оголосило навкруги про біду, про горе вовче! Його вовчиця, його найрідніша і найближча у всьому Всесвіті вовчиця, намагалася підійматися на ноги, і в той же час падала знову… Навкруг неї була кров, багато крові… Вовк зрозумів, що це вже кінець, що їй не вижити, настільки була страшною рана. Смертельною була рана… Він зайшов з правого боку, намагаючись підставити своє тіло їй, щоб вона не падала… Мордою старався підняти її, але вона вже не змогла встати… Так і лежала, тихо скиглячи і дивлячись на нього затуманеним зором… Вовчі вуха уловили тріскотню дерев та людські голоси, які сповістили, що близько вже, дуже близько інші стрільці. І їх багато… Звірячий інстинкт благав, уперто кричав, що час втікати звідси. Звірячий інстинкт збереження життя… Він зробив декілька кроків у бік лічу, повернув голову й ще раз подивився на свою Вовчицю… І все зникло – і віками затверджений на генному рівні інстинкт, і голос розуму, і генетична вовча пам'ять… Він побачив її очі, і зрозумів, що йому немає куди йти без неї… накульгуючи, він повернувся до неї, підійшов і гарячим язиком став зализувати її рану… Її сильне ще недавно тіло дрібно затремтіло, вона старалася ще раз підійнятися, очі невідривно дивилися на нього, її єдиного для неї Вовка, який теж був для неї частиною цього Всесвіту… Зір, в якому передавалася йому її ніжність та відданість, затуманювався… Голова вовчиці відкинулася на траву… Вона невідривно дивилася на нього… Так і залишився він в її очах, котрі уже покривалися плівкою невідворотної смерті… Краєм ока Вовк помітив, як з лісу виходять люди. Вони зупинилися, побачивши його. Піднявши голову до неба, з горлянки Вовка вирвалося протяжне виття - крик горя, прощання, благання, безпомічності перед цими стрільцями!!! Він уже знав, що нікуди від неї, від своєї Вовчиці, не втече. Що тут, разом з нею, він і залишиться. Щоб удвох бути і в іншому Всесвіті… От тільки б закрити її від куль цих безжалісних стрільців… Він постарався лягнути на неї, кожною частинкою свого великого й красивого тіла охопивши її, тепер уже зовсім байдуже до всього, тіло і закрити від куль. Передніми лапами, ніби руками, охопив її і відчув тепло її тіла. Притулився мордою до її ще теплого носа… Перша куля, яка вцілила в нього, змусила тільки сильніше втиснутися в тіло Вовчиці. Він не хотів розлучитися з нею і в смерті… Друга куля обірвала його думки, його інстинкти, його Всесвіт… Інші кулі, які роздирали зі свистом його тіло, вже не могли йому причинити біди… Два вовки, обійнявшись у смерті, чого вони не робили за свого життя, уже були на дорозі в інший Всесвіт… А над їхніми тілами стояли безжалісні стрільці… Істоти, які називали себе людьми…
Я прочитала. Сподобалося оповідання. Ні, не так, сподобався задум, виклад, почуття... Не сподобалося слово "стрільці", яке зустрічається чи не в кожному п'ятому реченні. І, я так розумію, така його доля, того стрільця, якого вовк загриз!
Попрацювати варто, навіть чимало, але оповідання того варте. Емоції у ньому напрочуд живі! Ваша оповідь дуже нагадала мені твір "Лобо" Е. Сетон-Томпсона. Це ні в якому випадку не плагіат, але все ж рекомендую пошукати. Він того вартий!
Дякую і тут Вам, Оксано! Мені здається, що про вовчі почуття нам, людям, важко судити Але те, що люди часто нагадують своєю поведінкою та вчинками створінь, котрі перебувають на найнижчому рівні розвитку, не є відкриттям... На превеликий жаль...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
