АПОКАЛІПСИС

Ти ж не відпустиш мою руку, правда? Навіть тепер, коли всі машини на вулицях розбиті, зім’яті, як викинуті консервні бляшанки, тепер, коли мільйони видів живих організмів назавжди покинули планету, тепер, коли наше маленьке затишне містечко, яке шанобливо величали маленьким Парижем, стало одним з небагатьох на Землі, де ще можна жити, де ще можна відродити нації, народи, де ще не згасло наше кохання…

Рано чи пізно, та це мало статися. Наші плани, а також і мільйонів інших людей, досягнення, падіння та злети, хмарочоси та вігвами, рахунки в банках та борги за кредити, плакати зірок шоу-бізнесу та картини художників епохи Відродження, автомобілі та велосипеди – все покрито цим величезним холодним каменем, що за чиєюсь волею, а, може, помилкою, та хочеться вірити, що все ж за чиїмось великим задумом, впав із небес, із тих висот, де ще не ступала нога людина чи лапа собаки.

Звісно, це жахливо. Обірвані електричні проводи огортають високо-вольтним струмом все довкола, під ногами уламки цегли стають єдиним цілим із купами піску, кілька літаків скорботно поглядають на власні зламані крила. І посеред цього хаосу – я з тобою.

Я точно вже не буду тим, ким був ще вчора, ти прекрасно це розумієш, ти теж вже не така, як була, твої очі і далі випромінюють тепло, ось тільки колір їх змінився, як і небо після падіння метеориту.

Та якщо кінець одного шляху – це лише початок іншого, якщо сьогоднішній жах є лише прелюдією перед завтрашнім щастям, якщо ми відбудуємо наш світ та нашу радість знову, якщо твої поцілунки після травневого дощу будуть такими ж солодкими, а сльози перед прощанням – такими ж солоними, якщо ти і далі даруватимеш мені тисячі мармеладно-карамельних слів, щедро оздоблених твоєю сяючо-незгасаючою посмішкою, то я вірю – заради цього варто жити далі. Головне, щоб ти не відпускала моєї руки. Ти ж не відпустиш мою руку, правда?...