ПОПЕЛЮШКА 2-18

Сперачатися із дружиною Микола Опанасович не став,  знав, що  марно. А вихід все одно  потрібно було шукати. Думав довго, та нічого не вимальовувалось, і ось раптом наче блискавкою вдарило – а рідні, крім хворої матері, у його підопічного повинні ж   бути, навіть і не повинні, а є такі. От їх і треба розшукати..

Розшуки не були довгі. Вже десь за два дні він  вже піходив до великої садиби за бетонним парканом, де згідно довідки із адресного бюро мешкала родина матері його підопічного. Який разючий контраст між занедбаною, а тепер ще і розтрощеною розлюченими сусідами хатиною, де перебували зараз брат і сестра у відсутності важко хворої матері.,  А тут, він навіть і не очикував такого – справжні хороми. Від здивування похитав голвою та й постукав у залізну зелену фіртку, спочатку лише кістяшками пальців, а потім вже і важким натренованим кулаком боксера. У відповідь була лише тиша. Потім  десь далеко, усередині великого підвір’я залаяв басом великий собака. І тільки через кілька хвилин потому почулося шаркання ніг і різкий чоловічий голос запитав:

-         А вам чого?

-         Відчиніть - я до вас у  важливій справі! – обізвавсь Микола Опанасович.

                - Усі ви тепер по важливих справах, а послухаєш, так не варто і відчиняти, -  грубувато і відверт .відрубав голос за парканом

-         І все ж  прошу мені відчинити. Гадаю, вам не байдужі ваша донька і онуки.

                - Дочка? Так вона тільки  поїхала додому на автівці, а онуки, гадаю, зараз у школі. Так що вибачаюся, але ви певно помилилися. Вам не до нас.

                -Та до вас до вас! – почав вже втрачати терпець Микола Опанасович, - Ви такий-то і такий-то

-         Голос за парканом підтвердив.

               - А як так,-  продовжив вчитель, - крім старшою дочки,  яку, як ви кажете тільки но проводили, у вас є і молодша. Саме у її справі я і прийшов до вас.

              - А ось ви про кого? – значно підвищив тон голос за парканом, - не знаю, хто підіслав вас, та тількі передайте їй, що у дочки нам набивається,  - нема у нас такої  і не буде, бо шалава вона брудна, і діти в неї без сумніву недалеко від неї відкотилися. Прощавайте, і більше не турбуйте порядних людей,  а будете ще  стукати, дільничого враз покличу, він мій сусід і  приятель.

                      Микола Опанасович швидко зрозумів, що саме цей дільничий йому і допоможе. Так воно і сталося. І вже десь за дві години він стояв під фірткою, дуже схожею на ту, до якої  так і не достукався. На цей раз йому поталанило трохи більш. Фіртка розчинилася перед ним без жодного запитання, і він побачив перед собою високу огрядну жінку середнього віку в  маленьких  окулярах у роговій оправі, які так не личили її широкому обличчю  із товстими щоками, маленькими підмальованими червоною помадою вустами і двійним підборіддям. Як виявилось, саме вона і була рідною сестрою матері його підопічного. Та з перших слів розмова потекла не у тому напрямку.

               - Ось, що буває з улюбленими донечками! Їх пестять! Їм в усьому догоджають! На них сподіваються! А тут поруч зростає таке одоробло, як оце я. Хто ж його стане пестити чи догоджати ? Та аніхто! Тільки – пішла геть – і по шиї, по шиї!  Тому мабуть і вчилась погано і всіх вчителів у школі перекривлювала. А після сьомого класу до технікуму втекла. І вивчилась, і у люди вибилася, і чоловіка знайшла, не п’яницю вбогого  а спрвжнього хазяїна. Він – головний агроном – а я головний зоотехнік!  Журавлів в небі не виглядали а синицю у кулаці тримаємо і дуже міцно, не випустимо. А що ж донечка-улюблениця? Та все нашкереберть. До інституту не вступила, перший же пройдисвіт її обрюхатив, інший пройдисвіт, що підібрав її у багнюці, взагалі виявився вбивцею і матір свою сокирою зарубав. І багато інших співмешканців у неї, як розказували добрі люди, перебувало. А тепер сама залишилася і про сестричку нелюбу у родині згадала? І ще вас,чоловіка на вигляд порядного, у ходатаї по своїх справах відшукала? Та як  така вас вмовила: Не інакше, як причарувала. У цьому вона неперевершений талант.

                     Цей словилив Микола Опаносович вислухав до кінця, бо не мав жодної нагоди, хоч якось втрутитися.  Нарешті, коли вкрай втомлена старша сесрта замовкла, він розтлумачив їй, у якому безвихідді  опинилася її, хоч і нелюба, та все ж рідна сестричка -  ще й не сама, а із дітьми.

         - Облиште давити на мою жалість, -  фиркнула старша сестра, - ви кажете, племінники мої, а я вам скажу, що  байстрючата, до яких  не хочу мати жодного відношення.

Микола Опаносович не чекав таких відвертих грубощів, а тому знітився, та тільки на мить.

- Дозвольте, як вас звати, вибачаюсь, що відразу не запитав, - поцікавився вчитель,   видавивши найщирішу посмішку.

- Тамара Гнатівна, а можна і просто Тамарою, я ще  не в поважних літах. – змінила гнів на милість старша сестра. Мабуть серйозний вигляд, спортивна статура, ладно пригнаний по фігурі одяг, справили на неї неабияке враження.

              - Ну, ось, шановна Тамара, - зачепився за рятівну нитку Микола Опанасович, - я до вас не просто,  щоб розжалобити вас, я тут багато років опікуюсь найстаршим вашим племінником і чим далі тим він все більше вражає мене.

                               І він розповів Тамарі і про вошей, і про намагання малого хлопчика відстоювати за будь яких умов свою гідність, і про успіхи в боксі, і про його відданність рідним, з яких він за будь яких обставин  нездатний полишити напризволяще. Хоча вихід в нього є і зовсім непоганий – пійти до інтернату із спортивним нахилом і зробити успішну спортивну кар’єру.

           -А ви можете і подивитися на нього – у мене якраз є його фотка, - широко посміхнувся Микола Опанасович і із спритністю справжнього ілюзионіста витяг із бокової кишені фотку свого вихованця.

                     Тамара наблизила окуляри, за якими блимали збільшені линзами трохи розгублені очі  короткозорої людини.

                                     - А він і справді  вражає .Відчувається в ньому якась сила, якась  впевненість, Для майбутнього чоловіка це важливо.  Може ви і праві - далеко піде хлопчина, якщо не зупинять, як у нас частенько буває.. А з цією справою давайте вирішимо так. Я пораджуся із чоловіком. Яка його буде відповідь не знаю. Але, якщо він погодиться, тоді... Ну давайте не загадувати наперед, щоб не зурочити. А тепер залиште свій номер телефону, коли все з’ясується, я вам зателефоную. А до хати, вже вибачте, не запрошую,  бо чоловік у відрядженні, а він ревнивий у мене,  мов той хлопчик. Вже стільки років разом, а він все не заспокоїться, все коханцями якимось моїми марить. Та це я шуткую. Не беріть у голову. А тепер до побачення, і сподіваюся до скорого.

                  І ось вже третій місяць живе підопічний Миколи Опанасовича разом із паралізованою матір’ю і важко невиліковно хворою сестричкою  в  маленькій низенькій але затишній хаті. Вона дісталася їм у спадщину від сестри чоловіка тітки Тамари, яка  разом із чоловіком і дітьми перебралася  до райцентру, а хату залишила на брата. Кілька років вона стояла замкнута,  вже думали її продати, та не було кому, а ось тепер знадобилася.

До них тітка Тамара майже не заходить, на його мати навіть і не дивиться ніколи, та він  не дивується цьому, бо Микола Опанасович заздалегідь попередив. А ось до нього ставиться цілком добре, і вони завжди подовгу про щось розмовляють. Алочка, що завжди уважно спостерігає за ними, супить бровки, витягує губки і щось белькоче, а що саме, навіть і їй самій скоріш за все невідомо. Тітка Тамара дивиться на неї і, відвертаючись убік, щоб мала не помітила, потихеньку зітхає. Така делікатність огрядної галасливої жінки неабияк зворушує його. Іноді йому навіть здається що він любить її, хоч вона так ненавидить його мати

 Та довго тітка ніколи не засиджується – в неї завжди багато справ, а то як же – головний зоотехнік. Тварин, і людей коло них вистачає, і усім треба дати раду, бо інакше все миттєво розлагодиться. Про це вона частенько натякає йому, і він їй вірить. Тітка Тамара надійна людина і на неї можна покластися. А вади у характері? Та він  витримає їх, бо хіба це головне?  А ось те, що мати і Алочка завжди під його наглядом – це справжнє щастя і для них і для нього. Ніхто не увірветься до його життя, ніхто не потягне  до інтернату. А тому родина не  розпорошиться і не щезне.

От коли б матері хоч трішечки полегшало. Та де там. Вона знаходиться  у все тому ж важкому стані. Цілком непорушна, тільки права рука ледь-ледь ворушилася.. А з перекривлених вуст замість слів вириваються лише якісь незрозумілі вигуки. Та він вже навчився по інтонаціях розпізнавати, чого у цю мить потребує мати і завжди надавав їй  потрібну допомогу. То води до запеклих вуст піднести, то спітніле обличчя рушником обтерти, а то судно підкласти.. І ще  кільки разів на день перегортати її з боку на бік, щоб пролежні не утворювались, Та це був ще дріб’язок, а от  переодягання,  заміна білизни,.обтирання  тіла вологими рушниками. і хоча б одне тиждень обмивання – викликало чималі труднощі і потребувало не абияких зусиль, навіть для його тренованого і звичного до щоденних важких навантажень тіла. Та і хто він був? Звичайнісенький тринадцятирічний хлопчик, який ще багато чого не знав і не вмів. Але було в нього нестримне бажання – прокидатися кожного ранку і бачити свою матір живою, і заради цього він був здатний витримати все і не зламатися. А це не завжди вдається навіть   більш, дорослішим, але більш слабкодухішим внього   людям. Цілими днями він був, мов прикутий до ліжка хворої матері і навіть, коли відволікався для виконання буденних невідкладних справ, все одно прислухався, а як там вона, чи не потребує вона саме тепер його допомоги.

  .       . .Літом  було ще  нічого, А коли розпочиналися заняіття у школі, куди його записала тітка Тамара, вчителі довго не могли повірити і зрозуміти, чому саме цьому хлопчикові, на відміну від усіх інших треба дозволяти вчитися майже заочно, відвідуючи  у класі тільки четвертні контрольні роботи. Десь раз на тиждень, чи на два він відвідував вчителів відповідав на їхні запитання, показував виконанні домашні завдання і отримував належні оцінки. В переважній кількості це були четвірки, іноді трійки, і тільки за диктант з української отримав двійку, бо ніяк не вміг второпати, де слід писати на кінці "а”, а де "у”. Але й тут він посидів, позубрив, а вже за тиждень отримав за цей же матеріал четвірку.

З однолітками на новому місці він майже не спілкувався, не до того було. Та і бажання особливого не мав, бо розумом був вже дорослий, а тому всі  ці наївні приколи і жарти його лише дратували. Одного разу, відпрцьовуючи удари на справжній боксерській груші, яку йому привіз якось у подарунок Микола Опанасович, почув він за спиною якийсь сміх і тупотіння. Озирнувсь і побачив за парканом кількох хлопчиків, що показували на нього вказівними пальцями і неабияк веселилися. Він пішов їм назустріч. Вони перелякано відступилися, та він зупинив їх: - постійте! Куди це ви? Давайте знайомитися, як вже прийшли.

- А нащо це нам ? – презирливо процідив крізь зуби рудуватий кремезний хлопчик у джинсах і сорочці із закатаними рукавами, - ми і так все про тебе знаємо. Ти племінник Тамари Гнатівни. Мати у тебе паралізована лежить, сестра у тебе дебільна, а ти сам такий хвалько, що знатися ни з ким не хоче. Бач, підвісив у дворі боксерську грушу, і вважаєш вже себе справжнім боксером. Та я тебе однією лівою по стіні розмажу. Тьху!

                    Такого навіть із своїми стальними нервами він стерпіти вже не зміг: - Ану почекай! Зараз вийду і побачимо, як ти мене по стіні розмазуватимеш.

             - Добре! – зухвало погодився рудуватий хлопчик,  - дивись тільки, щоб не прийшлося потім шкодувати.

                             А це ми подивимось, - відказав він і розчинив фіртку. Такої спритності від нього рудуватий хлопчик певно не очикував і знітився, та хлопці підштовхували його з усіх боків. Прийшлося якось реагувати. І рудуватий хлопчик, вигукнувши щось войовниче, замахнувшись аж з-за голови,  кинувсь на нього. Та влучив лише у пустоту. Не зустрівши на шляху своїм перепони, рудуватий ледь втримався на ногах. Ззаду зареготали приятелі: - Оце так розмазав! Мазило!

             - Та  я зараз! – вже тремтячим голосом вигукнув рудуватий і вдруге кинувсь на нього.. А потім було ще і втретє і вчетверте, а вп’яте трапилось щось неочикуване, кинувсь рудуватий, а він тільки трохт виставив кулак, і цього було достатньо, що рудуватий рухнув у придорожню пилюку, мов підкошений. Він стояв і мовчки дивився на лежачого, а тот вже і знепритомнів.

                         - Оце удар, так удар! – у захваті вигукували хлопці, які вже усі без винятку були на його боці. Та він не хизувався, а просто повернувсь до них і наказав: - Підніміть його на ноги , і ведіть кудись у холодочок,  бо здається ваш кореш перегрівся на сонечку

                             Хлопці дружнім реготом зустріли його жарт і підступившись до рудуватого почали підіймати його із землі, та той був важкий і в них це не дуже вправно виходило. А він вже відчинив фіртку і попрямував до хати.

                                 З того часу на вулиці всі його поважали  та побоювалися трохи, - бо завжди віталися ще здалеку  надто  близько не підходили. А сусідські дівчата навпаки подступали до нього аж упритул і жалувалися чи то на того, чи то на іншого кривдника. Він завжди вступався за них, та аніякі удари для цього були непотрібні – все вдавалася уладнати усього кількома словами і коротким, мов блискавка, поглядом, який безвідмовно діяв на відчайдушніших розбишак.

                              Тепер навіть і на Алочку ніхто не відважувавсь подивитися якось скосу, усі сприймали її дивний вигляд, як належне. А в ній поступово почали прокидатися здібності до шитва, і вже неабиякі, а незаперечні. Якось він приніс їй ляльку-пупса. Потім взяв із материної шухляди клаптик якоїсь матерії  . і нашвидкоруч вирізав ножницями дві половинки суконьки із коротенькими рукавчиками. Алочка усе зрозуміла, взяла до рук голку до якої він заздалегідь всилив нитку, і за кілька хвилин кривенька але міцна суконька була готова, він одягнув ляльку у цю суконьку і простягнув Алочці. Та обхопила її ручками і притисла до грудей. А в невдовзі Алочка і сама навчилася кроїти і суконьки і штанці, а їноді і маленькі шкарпеточки. Тітка Тамара подивилася на ці витвори малої і сказала, - гадаю, що у Алочки прокинулася якась давня пам’ять Можливо, хтось із її бабусь чи прабабусь була вправною швачкою. Треба заохочувати її до цієї справи – можливо саме в ній її майбутнє. Через кілька днів тітка Тамара з’явилася на порозі, привіталася і наказала йому гучним командирським голосом: - Чого чекаєш? А ну мерщій – занось до хати.

         І вже за кілька хвилин у хаті на низькому туалетному столику, що залишився від колишніх хазяїв, з’явилась, хоч і старенька але справжня швейна машинка. І диво дивне – Алочка майже відразу зрозуміла, що до чого і тепер цілими днями займалася  новою улюбленою справою, і в неї не погано виходило.