Віра била руками у двері. Термосила ручку. Знов і знов.
Але дарма. «Хто мене замкнув? Не розумію. Чому?» – нервувалася жінка. Дістала з
кишені папірець, перечитала написане. «Так, вулиця, будинок…» – шепотіла. Набрала
на мобільному номер свого друга.
– Алло! Ти ж обіцяла зателефонувати раніше, – почула у
слухавці.
– Стасе, послухай, я тут прийшла за адресою, що в тому
оголошенні… Пам’ятаєш? Я подзвонила, але ніхто не вийшов. Та було відчинено. Я
погукала, пройшлася домом, але – нікого… А тепер я тут замкнена. Нічого не
втямлю, – схвильовано строчила Віра. – Чого я взагалі сюди заперлася?
– Як це? Може, двері самі…? Таке ж буває. Ти ними не дуже
грюкнула? – спитав чоловік.
– Стасе, приїдь сюди, прошу тебе! Мені більше нема до
кого звернутися! Розумієш, коли я сюди йшла, мені здалося, що якась потвора
мене переслідувала, – бубоніла жінка.
– Що? Хто? – не зрозумів Стас.
– Та якийсь незнайомець… Я дуже злякалася. Якби не він, то
я не заскочила б у цей дім. – Віра озирнулася. – Гаразд, ось: Лютнева, 14.
Допоможи мені, – мовила вже пошепки.
– Чому ти так стихла? Там хтось є?
– Наче ні, але хто знає…
– А ти через вікно не пробувала вилізти? – запитав раптом
чоловік.
– Тут ґрати, – відповіла йому Віра, вдивляючись у
кімнату, що була поряд. – Немов сон якийсь! Нічний… жах.
– У тебе голос тремтить. Заспокойся, а то з серцем щось…
Воно ж у тебе… Сама знаєш. Ти просто панікуєш. Усе буде добре. Я зараз приїду.
Жінка
замислилася. Вона згадувала невідомого, який ішов за нею вулицею. «Може, мені
лише здалося? Та й коли я підбігла до дверей, його вже видно не було…
Випадковість? Але ж де хазяї? І чому було відчинено?» – міркувала. «А як вони –
маніяки? Замкнули мене й тепер…» – подумалося жінці, яка читала й чула чимало
подібних історій. «Що за запах тут, врешті-решт? Наче тут хто помер нещодавно…
А, може, й ні. Але схоже на те…» – міркувала. «Що ж робити?» – не на жарт
непокоїлася Віра. Зробила кілька кроків у напрямку до найближчого вікна. За ним
– ні душі. Стиснула в руці телефон. За кілька хвилин вона вгледіла жінку, яка
прямувала вулицею повз будинок. Затарабанила по склу в надії бути почутою.
– Допоможіть! Будь ласка! – закричала щосили, продовжуючи
стукати.
Але перехожа
навіть не подивилася в її сторону. Віра так і не догукалася до жінки. Закрила
очі й притулилася до стіни. Їй здавалося, що повітря в кімнаті замало.
Спробувала відчинити вікно. Не вдалося. Раптом побачила крізь скло молоду пару.
Знову почала кликати на допомогу. І знову марно. Не жалкувала голосу. Кричала. Хлопець
і дівчина озирнулися, але не туди, де була Віра. Жінка не зводила очей з
молодих людей, які ось-ось мали зникнути з її поля зору. «Чому? Чому мене ніхто
не чує? Наче я… Наче не існую…» – була в розпачі. Почала швидко натискати
кнопки свого мобільного.
– Алло. Я вже скоро буду. Мені пояснили, як дістатися
цієї Лютневої. Мабуть, приїду за кілька хвилин, – прозвучав у слухавці голос
Стаса. – Вибач, я за кермом. Не можу розмовляти.
– Почекай! По… – Віра не договорила, почувши телефонні
гудки.
Жінка
знову подивилася у вікно. На вулиці не було нікого. Почувалася, як у пастці. На
що б не поглянула, усе гнітило, здавлювало душу. Була, наче при смерті. Раптом
задзвонив її мобільний. Віра схопила слухавку.
– Стасе! Де ти? – випалила жінка.
– Я вже на місці. Але будинок тут є тільки «14А». Ти в
ньому? – мовив до неї чоловік.
– Ні, це – просто 14-й. Подивися уважно. Сірий такий,
облуплений, – відповіла Віра.
– Ти що, не бачила, куди заходила? Немає такого на цій
вулиці.
«Це що таке? Що зі мною…? Цей дім, наче привид…» – жінка
впала без почуттів. А на вулиці біля будинку «14-А» стояв чоловік з мобільним
телефоном. Не додзвонившись до Віри, він постукав у вікно. Незабаром вийшов
хазяїн. Обмовившись із ним кількома словами, Стас вибачився і знову набрав
номер подруги. Але та не відповідала.
| 
та
у Вас 
0
!Умієте ви,Марієчко "підливати масла в вогонь",заінтригуєте і раптово поставите...,але ж, 
