Мати потихенько причинила двері і вийшла із галиної кімнати.
Тридцятип’ятирічна жінка із правильними тонкими рисами обличчя, смуглявою
гладенькою шкірою, на якій, наче озерця, вірізнялися великі глибокі блакитні
очі, вона тим не меньш здавалася значно старшою за свій справжній вік - і , головним чином, за рахунок своєї
невпевненості. А винною у цьому, перш за все, була нелюба робота бухгалтером, що потребує
абсолютної зосередженності і уваги, а вона за своєю прородою схильна до
мрійності і відстороненності, допускала
чимало арифметичних помилок, і за це не
раз діставалось їй по повній від суворих
і прискіпливих керевників. Подруге, вона була вихована у родині, де діти,
навіть і зовсім маленькі, мусили були ходити по струнці, не ухиляючись ані на
крок від настанов батьків. Все, що не робила жвава дівчинка, підлягало нещівній критиці і осуду
дорослих. Тому і зросла, мов викривлена гілка, що за усе дитинство так і не
дотягнулася до справжнього сонечка. Людей завжди сприймала поверхово, бо звикла
ставитися до усіх із насторогою і побоюванням, і заради власної безпеки
напамагалися триматися від них якнайдалі. З чоловіками відносини по-справжньому
так ніколи і не склалися. Їі використовували лише, як додаток до меблів у хаті,
а як людиною жодного разу так ніхто і не поцікавилися. Перший чоловік
прибився до неї лише тому, що не мав
власного кутка, а як трохи став на ноги, так відразу і полишив її з маленькою
донею Галею на руках. Більш до офіційного шлюбу вона не вступала. Її зовнішність
приваблювала багатьох, та якось несерйозно – наближалися, користувалися, а коли
набридало, потихеньку зникали. Тому мабуть і трималися так за останнього, хоч
він не раз і не два розпускав кулаки. Та Галя врешті-решт витурила його з хати,
і залишилася жінка сам на сам із усіма проблемами середнього жіночого віку,
особливо коли у ньому по-справжньому так і не відбулося..
Не проводила
мати єдину доню у далеку путь, а лише дивилася на те, як вона йшла
вулицею, а той кого вона ненавиділа і страхалася, чекав її на розі. Ось він
підійшов узяв її велику спортивну сумку і пішов легко і впевнено, а її донька,
мов та качечка, трохи уперевалочку зачимчикувала за ним . – Хазяїн! Бач який
хазяїн! – майнуло у розлюченій голові, - .А вона, Галя, мов нитка за голкою,
усюди за ним. Куди б не покликав, а вона тут, як тут. А побіжить навіть – і
вона слідом. Тільки ось куди? Невідомо, бо, на
превелике щастя, нікуди. Ось поїде люба донечка до міста
Ось, на превелике щастя, і нікуди! Поїде люба донечка до міста, закрутиться
у вирі життя, і потьмяніють враз всі ці дитячі пристрасті. А він? Та що він?
Піде слідом за своїм молодшим братом вбивцею. Не дарма ж днями і ночаму у своїй
спортзалі кулаками вимахує. Довимахується до тюрми! Це точно. Нехай! Аби її
Галі поруч із ним у цей час не було...
А в цей час Галя і він
наближалися до автобусниої зупинки. Вона щось розказувала, розмахувала руками і
аж складалася удвоє від сміху. Він, трохи нахилений важкою сумкою, не мав такої
можливості, а тільки, хилячись у бік
Галі, ледь торкався її плеча своєю
долонею, щось примовляючи до неї. . Біля зупинки нікого не було, Вони всілися
на лавочці. . Галя узяла до рук його праву долоню і почала тихенько перебирати довгі, тонкі, мов вирізблені пальці: -
- Тобі б не боксером, а
піаністом варто було б бути. – ледь чутно вимовила вона.
- Так ти ж вчасно не навчила,
- із легкою гіркотою посміхнувся він, - але ж і бокс цілком пристойне заняття
для справжнього чоловіка, тільки не варто перетворювати його із мистецтва, яким
він є насправді, не брутальний кривавий
мордобій. Так приблизно полюбляв висловлюватись мій тренер. І я із ним згодний.
-Я теж, - легко погодилася
Галя, - тим більш, що саме завдяки боксу, ми із мамою позбулися її хряка,
який напідпитку відтягувався на ній по
повній. Це тільки завдяки тобі, а вона
тебе не те, що не долюблює, а майже що ненавидить. І це мені дуже
прикро. Та не сиди ти, мов той пень, а хоча б руку на плече мені поклади. Ну,
ось так. А я притиснусь до тебе і очі заплющу. Ой, як добре! Та, ні, це ще не
все, що бажаю наостаннє, зроби те, чого ще ніколи не робив. Дай мені руку. Ось,
так! А тепер я прикладу її собі до серці. Відчуваєш як б’ється. Це воно так із
тобою вітається. А ти, дурнику, навіть не розумієш найпростішого. Ти ще і
справді малий, на цілих десять місяців молодший від мене. Як же це я, вже майже
доросла жінка зв’язалася із тобою? Та, гадаю, ти
всьому ще навчишся, ти ж здібний, я знаю, тому ти мені і подобаєшся. От, дурна!
Що це я таке кажу? Це ж ти повинен ставати переді мною на коліно і присягатися
у вічному коханні. Та де тобі! Ти ж майже за все життя жодної книжки до кінця
не дочитав...
- Та все ніколи
якось...завжди стільки справ... – почав виправдобуватися він та дуже вже
несміливо
- Це тільки відмовка –
фиркнула Галя, - а насправді тобі ліньки. Ось я і даю тобі завдання. Поки мене тут
не буде ти забов'язан прочитити усі книжки, про які я тобі розповідала.
- Та нащо? – продовжував
заперечувати він, - ти так усе добре розповіла, що і вчитель навряд так зможе.
- Так я і є твій справжній вчитель,
- продовжувала їхню вічну гру Галя, - і ти повинен дослухатися до кожного мого
слова і виконувати кожну мою настанову, як виконують боксери у секції твої. А
тепер, знаєщ що? Подивимось, чи є хтось поряд. Так, чудово! Жодного нема. Тоді,
чого ж ти ждеш. Обхопи мене, ну, ось так, ще міцніше, і цілуй, цілуй. Та у губи, у губи, нащо ж у
вічі?
- Та вони ж в тебе, мов ті
озерця, - промурмотів він, але через
мить вони вже злилися у палкому довгому поцілунку, том і не почули, як під’їхав автобус, а прийшли до тями тільки тоді, коли водій
гучно просигнавив їм. А через мить вони вже мчалися по сільській грунтовій
дорозі убік залізничної станціі. В автобусі було повно людей, і за весь час їм
так і не довелось сісти, та вони не дуже і переживали з цього приводи, бо їхні
тіла притискалися одне до одного так, як і в найпалкіших обіймах ніколи не
буває.
В електричці ж, до якої вони
пересіли, було навпаки, майже порожньо, та
щось вже стримувало їх. Його рука лиже лежала на її плечі, а не стискала
, його вуста лише торкалися її вуст а не
впивалися у них. І тільки їхні слова лилися легко, як раніше.. .
- Дивний ти, -
примружувала очі Галя, від чого вони
перетворювалися на дві вузенькі щілиночки, крізь які на нього ніби саме
небо проглядало, -
- Більшість у твоєму віці
поводяться із дівчатами невміло, та вкрай грубо і зухвало. – залишають на руках
синці, смикають за волосся, а замість того щоб цілуватися кусаються, мов ті
вовки. Це, звичайно, їх не прикрашає, і виправдовувати їх не варто, та зрозуміти таку поведінку, гадаю, можна, адже
із ними це уперше. А із тобою якось таки дивно. Ніби то я тобі і подобаюсь,
ніби то ти кожен мій рух, кожен мій подих вловлюєш, а далі цього майже не просувається. Та чи
бажаєш ти мене, як жінку, чи приваблюю я тебе?
Він зніяковів. Таких відвертих
розмов між ними ще не траплялося. Вона відчула зміну його настрою, вона ж від
природи була дуже чутлива до таких
речей:
- Та ти я дивлюсь, образивсь
на мене. – злякалась вона - Тю, дурний,
я ж не докоряю тобі, я ж для самої себе з’ясовую. А щодо твоєї
стриманності, так. вона мабуть від того, що справжньою дитиною ти ніколи і не
був, а вже змалечку почувався, як дорослий.
- Та зовсім не так! – все одно
пручався він, - просто для мене достатньо коли ти поруч, а яка відстань між
нами мені насправді не так вже і важливо. Я відчуваю, перш за все, рідну душу,
хіба не вона – сутність людини, а тіло? Воно важливе, але ж другорядне. Як і боксі, де все вирішує, перш
за все, слушна думка і точний розрахунок. Чи розумієш ти мене?. Хоча, в чомусь
ти і права.. Досвіду мені і справді бракує, а від того і затислий трохи. А ще і
сама знаєш, про те що я, мов з заліза, а ти вся крихка і ніжна. Дуже вже боюся
тобі боляче зробити. Та, не переймайся цим, я здібний, я усьому навчуся. . Ще побачиш.
- Коли ж? – так і кортіло
вигукнути їй, та не спромоглася, в ці останні хвилини вона несила була нагадати йому про скору і довгу розлуку. І
тут в ній, раптом вспливла думка про матір:
- А вона вже не така
проста, як здається. Адже як все точнісенько розрахувала, Кілька місяців і всі пристрасті
минуть. І що ж залишиться? Та нічого. На превеликий жаль, але ж станеться таки.
І більше
втримуватися вона була вже не здатна. Обхопила його за шию і заридала у голос.
А він притискав її до себе, та, за звичай лише у впівсили і, втішаючи гладив ,
мов маленьку, по голівці, відчуваючи яке ж в неї воно приємне на дотик, яке густе,
хвилясте і духмяне. І від цього відчуття щось у його голові просто таки паморочилося.. .
Коли він повернувсь додому,
було вже пізно. Алочка тихенько посапувала уві сні. Мати, як завжди уночі
нудилася без сну, дивилася нерухомими очами у стелю і ворушила потроху правицею,
що лежала на ковдрі. Він сів біля ліжка. Низенько опустив голову і мимоволі
заскиглив вчепившись зубами у руку, щоб не так було чутно. Він, як і Галя,
нарешті відчув, що більше так не буде. Звісно, вони ще побачаться і не раз,
може і тілесна близкість, про яку із таким завзяттям розпотякують хлопці у
роздягалках, у них коли-небудь трапиться, та такої близькості сердець, що була
досі, вже ніколи. І винна у цьому лише мати Галі. І така лють, така ненависть
охопили його, що коли б вона у цю мить опинилась поруч, він не був впевнений що втримається і
не кинеться на неї із лайкою і бійкою.
Галя з’явилася у селі наступним літом. І не сама. Поруч із нею
йшов високий стрункий білявий хлопець у
формі курсанта льотного училища, її наречений.. На той час Галя була вже на п’ятому місяці вагітності.
|
у Вас 
