Камін горить, вогонь палає, І згадую життя своє, як у вісні, Вино наллю собі до краю, Хай хміль розіллється по мені. Хто жив за мене, я не знаю, Забув ким був, кого любив, Залишились лиш фотознімки кляті! Наклеєні на пустій стіні. Ожили образи в уяві, Зв’язавши руки повели, Мене, у храм забутого. Де холодні сірі стіни Вже не дихали життям, Доживаючи хвилини, Від життєвих ран. Стою як стовп, переді мною світ, Який створив я сам, Не має в ньому висоти, Й високих брам. Звинять по вітру ланцюги, Розірванні людьми, Чиїми вузами я жив, З чиїх рук їв та пив. Зробив я крок вперед у тьмі, В надії що знайду, когось, Але цей світ не чий а мій, Мій лабіринт мій гроб. Чого хотів я від життя? Людського жаття в прок, Вродливу жінку у плити, Маленьких діточок. Життя щастя не дарує, Не візьмеш його й в долг, Життя треба будувати, А не бити цвяхи в гроб.
Пане Артуре тема Вашого вірша гарна,але над віршем треба ще трішечки попрацювати.Є російсько мовне слово долг.Натхнення!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
virchi: Глибокий алегоричний вірш про кармічну справедливість і моральне покарання. Вміло описали "бенкет долі", де людина змушена "скуштувати" наслідки своїх вчинків. Ех, якби ж вж
у Вас 
0
