Коли вони із Миколою вийшли із спорткомлексу, той аж сяяв: - Ну, що бачив, як я? Ну, ти звичано кращий, але ненадовго – дожену – обов’язково
З того дня і почали вони ходити разом на тренування. А тим часом іспити тривали. Микола займався за своєю системою – прогляданням у останній вечір підручників і здавав навідмінно.
Та ось настав останній день перед останнім іспитом. Микола мав готуватися, тому до вечірньої прогулянки він вирушив сам. У голові стояла порожнеча, а серце допікали гіркі думки:
- Ось і все – ще кілька днів, і потрібно повертатися до села. А взагалі – навіщо? Ніхто не чекає його там - із таким вже невгамовним нетерпінням. Тітка Тамара відноситься непогано але
трохи відсторонено - лише, як до племінника. Тієї близькості, яка буває поміж по-справжньому рідними людьми між ними не було. Та вона і до рідних дітей, які вже давно повиростали і розлетілися у різні боки ставилася не на багато краще. Така вже вдача. Холодна, розсудлива, різкувата. Ні за ким і ніколи не здатна сумувати. Як є він он туточки під боком – добре – а поїде куди, то і скатертиною, як то кажуть, путь. Він все це добре знав і відчував не меньш. Тому і не сподівався на якесь там особливе співчуття – вислухає в пів вуха, скаже кілька чергових слів, і заспішить по якимось невідклалних справах. А ще не абияк дорікатиме, що заради своєї глупої і нічим не виправданої гордості залишився без підтримки такої впливової людини, як голова, Адже після того, як
недолугого тренера, що колись образив його, звільнили, він так і не погодився повернутися до колишньої тренерської роботи. А, як так, то і просити про якусь допомогу голову і зовсім не варто було – все б одно відмовив. Ось до чого доводить непокора. Але ж вона і урок на майбутнє.....
| 
у Вас 
0
