Він уявляв цю розмову із тіткою і йому робилось моторошно. Але обирати не приходилось. Хоч які, та родичі, хоч якась, та хата. До весни влаштується кудись, тимчасово, а там призив, і до Армії. Він же народився у січні, і ніякої відстрочки для другої спроби вступу до вузу йому не дозволять. Та взагалі, може фізика і математика це не його. Просто є у нього до них здібності, а потягу вже такого особливого, ось , як наприклад, у Миколи, не існує. А як так, то і справді на найкраще, що так сталося. Требе ще раз добре розібратися із собою, а вже потім робити далекоглядні висновки... Думки поглинули його із головою, нічого навкруги не помічав, а коли хтось із перехожих мимоволі штовхнув його, і він підняв голову, то побачив, що ноги самі привели його до парку відпочинку. І відразу виникла думка: - Треба до чебуречної зазирнути і поласувати - вже наостаннє.- До цього дерев’яного павільйону уперше привів його Микола. Він сам взагалі навіть і не уявляв, що це за звір такий чебурек.. А на його питання Микола тільки заплющив очі, потряс давно нестриженим, схожим на солому волоссям і проворкував ніжно, мов отой голуб: - Якщо і варто про щось пожалкувати на тому світі, то це саме про чебуреки, звичайно, якщо їх приготовано за усіма достатньо складними правилами. Всіх їх я і сам до путя не знає, та коли на практиці у Криму уперше скуштував перший чебурек, то закохався у цю справу так, що тепер мене від неї і за вуха не відтягнеш. І дійсно, незвичайний ніжний смак чебуреків припав до душі йому так, що забувши про суворий режим якого завжди дотримувався, не пішов з чебуречної доти, поки не з’їв їх майже півтора десятка. Микола заказав до чебуреків кухоль пива, а він за звичкою кілька склянок гарячого міцного чаю і не помітив, як усе зі столу перейшло йому усередину. Живіт напруживсь. Дихати було важкувато, але усього його пронизувало відчуття насолоди і якогось дивного спокою, до якого завжди надихають витончені і незвичні східні страви. Ось і зараз він ні в чому не відмовив собі. З’їв чебуреків стільки, наскільки висточило грошей. Потім довго відпочивав із напівзаплющеними вузенькими очиськами, і тільки, коли до нього підійшла офиціантка повідомити, що чебуречна зачиняється, підвівся і подививсь на годиника. Була вже майжа дев’ята вечора. Він війшов із павільйону і занурився у алеї. У цей час тут майже нікого вже не було. Пенсіонери розійшлись по домівках, мамочки повідводили малюків готуватися до сну, а закоханих парочок у літню пору суцільних відпусток у місті майже не залишилось. Деякі ліхтарі денного світла, хоч і із шурхотінням стартерів, все ж працювали, та більшість не видавали жодної ознаки життя, тому навкруги було темно і таємничо. Непомітно він дістався станції надземної канатної дороги. Звичайно, що цієї пізньої темної пори вона вже не працювала. На темноблавкитнім тлі вечірнього неба чітко вирізнялися сілуети кабинок. Легкий вітерець ледь розгойдував їх Праворуч і ліворуч від дороги були прокладені пішоходні заафальтовані доріжки. Вони вели убік того нового району, де саме містився його гуртожиток. І в нього виникла думка: - А чи не пійти до нього пішки. Десь за годину чи півтори він точнісенько дістанеться, і як раз настане час вкладатися до ліжка. Ось і ще один вечір буде вбито. Останні дні він тільки і займався тим, що вбивав час, якого тепер було, як висловлюються сучасні молоді люди, вище даху. Це раніше він жив метою, надією, та це вже у минулому. Тепер треба вибудовувати майбутнє із самого початку, а це важко, навіть і в сімнадцять років. Раптом у вічі вдарило море світло – це парк перетинала автострада. Він почав переходити, та засліплений ледь не потрапив під коліса автівки, що мчалась на великій швидкості. Водій різко вирулив убік, різко загальмував і, висунувши голову у бокове віконечко, почав гучно і брутально лаятись. Він не став втручатися у суперечку, бо безглуздо, і продовжив свій шлях далі. За автострадою знову був той же парк, а над ним примарливо погойдувались кабинки канатної дороги. Асфальтова доріжка напочатку гладенька чим далі, тим ставала все більш нерівною. Декілька разів він ледь не впав потрапивши у глибокі видолби у асфальті. . - Вже краще йти по узбіччю – і ноги і черевики цілішими будуть. – майнуло у голові. І він дійсно відступив на кілька кроків вправо і пішов по м’якенькій травичці, а це і насправді виявилось і зручніше і приємніше. Знову замислився, а тому не почув і не побачив заздалегідь чоловіка, що біг, мабуть вже із останніх сил, по асфальтовій доріжці назустріч йому. Наблизившись майже упритул чоловік зупинився, ухопився правицєю за правий бік, і важко дихаючи, намагався щось вимовити, та це все ніяк не вдвалось йому: - Там... вони... я біг... а вона... там... із ними.
| 
у Вас 
0
