Кілька миттєвостей сиділа Мирослава розгублена, кліпаючи очима, а потім, чи то від сорому, чи то від збудження заторохтіла мов кулемет: - Ладочко, сонечко моє! Та що ти таке говориш? Усе , як належно, усе до смаку. Адже гусь наша фірмова родинна страва. А що до картоплі, так твій тато тільки її одну полюбляє і саме із смаженою цибулею. А яблук і всередині гуся вистачає. Ти вже мабуть і забула, що і як ми готуємо, бо у рідному домі буваєш тепер тільки зрідка. Закінчаться канікули, і знов до столиці, а хіба не можна у рідному місті освіту отримати і зовсім не гіршу. Це не я, кажу, а тато твій. Він же без тебе сумує - бідний. . - Та постій, постій, Мирославо! - зупинила Лада чи то мачуху, чи то хатню прибиральницю, - гадаю наш молодий гість, вже трішечки втомився, слухаючи наші теревені. Треба зайняти його чимсь, більш цікавим, - А хочеш, - сказала вона вже не Мирославі, а йому, - я покажу тобі свою колекцію морських черепашок. Всі, хто бачив - у захваті. Гадаю, не будеш виключенням і ти. Не проти подивитися? Бачу, що не проти. А, як так, ходім! І, узявши хлопця за руку, повела його до дверей, та на півдорозі зупинилась, повернулась до Мирослави, і чітко тоном наказу промовила: - Діждешся, поки тато свою улюблену передачу додивиться. Потім накриєш солодкий стіл і покличеш нас. І найголовніше - поруч із своїм тортом поставиш і його теж. Київський - мені завжди до смаку. Йшли довго то напівтемними коридорами, то сходами, а він все дивувався розміром будинку, до якого потрапив: - Скільки ж тут кімнат, скільки сходинок, скільки потаємних куточків. Можна цілими днями блукати, та так і не стрітися із домочадцями, бо можливо вони саме у цю мить перебувають, можливо десь і близько, але за якимось стінами. Колекція морських черепашок розміщувалася в декількох шафах, що стояли в ряд вздовж стіни. Те, що він побачив, неможливо було якось висловити, а тільки пожирати очима і лише іноді вигукувати якісь окремі звуки, зовсім не схожі на людську мову. У захваті він переходив від шафи до шафи, роздивлявся, переходив далі, та вже за кілька кроків повертався, щоб розгледіти уважніше. Лада спостерігала за ним кілька хвилин, та потім втрутилась: - Знаєш я навіть не очікувала на таке враження з твого боку. Та все ж замало тільки бачити і милуватись, потрібно також про предмети свого захоплення і якісь знання мати, чи не так? Ось я і буду твоїм гідом, сподіваюсь, не дуже нудним. - Та що ви таке кажете, хіба можна занудитися від такої краси. Розповідайте, хоч цілий вечір, мені буде тільки на радість і на користь. Та Лада раптово насупила свої тоненькі щипані брова, і сказали, трохи підвищивши тон, - А знаєш що, давай, домовимось на подальше раз і назавжди - ніколи і за ніяких обставин не казати одне одному ви, а тільки ти. Адже ми друзі. Це по-перше. А по-друге, для мене дуже образливо буде знати, що ти вважаєш мене за літню жінку. Між нами є різниця у віці, це так, та не така вже і велика. Ну, що домовились? Він почервонів, мов варений рак і вимушено видавив із себе: - Ви не хвилюйтесь так! Я зрозумів! Я згоден! . Ой та що це я ... звичайно не хвилюйся. Мені приємно мати тебе за друга. - І мені теж - посміхнулась вона у відповідь, - а тепер слухай , я у цій справі справжній профі, бо до колекції, яку збирала майже п’ятнадцять років, маю ще і цілу шафу відповідної літератури. Ось така я навіжена. А тепер дивись ось сюди... І вона почала розповідь, все більш і більш захоплюючись від власних слів, а він слухав і все більше заглиблювався у дивовижний підводний світ. Як казати чесно, то для нього це було вже друге занурення. Уперше подібну колекцію, тільки значно меншу, він побачив уперше в кабінеті свого колишнього тренера, і вона відразу його зацікавила. Микола Опанасович побачив захоплення свого підопічного, і ,трохи хизуючись, бо був за ним такий гріх - отримувати насолоду від того, що на нього, або на речі, що належать йому звертають неабияку увагу, і після недовгої паузи зробив запрошуючий жест, промовивши поважно: - Підходь, підходь! І до рук бери - роздивляйся. Цю красу мені колишній однакласник іноді презентує, коли у відпустку до батьків приїздить і звичайно завжди дверей моїх не минає. Він старий морський вовк - капітан далекого плавання. Я після школи до педінституту на факультет фізичної культури, а він до мореходки за давнім бажанням своїм. Цікаво буває із ним порозмовляти, бо багато де був і багато чого бачив, а головне в нього справжній дар дослідника, у кожному питанні до найменьших дрібниць дізнається. Ось так і із черепшками. Він не тільки скуповує цікаві екземпляри, а чимало здобуває і сам. Ось ця, яку ти у руках тримаєш, піднята моїм однокласником в Індійському океані. Вражає? Мене теж вразила, коли уперше побачив. У мене в окремий зошит всі дані на черепашок занотовано, та на жаль, десь загубився цей зошит, та я все ж сподіваюсь нарешті його розшукати. Хоч і бажав та так і не дізнався тоді назв дивовижних створінь. Та і скільки тих черепашок у Миколи Опанасовича було - ну хіба два чи три десятки - а тут мабуть не менш, ніж кілька тисяч. Він відволіксь на мить від пояснень Лади, а коли знову сконцентрував увагу, та вже перейшла до останньої, п’ятої шафи. Він пересунувся трохи і прийняв із її рук величезну рожеву черепашку, у якій поєднались мабуть усі тіла оберту із шкільного курсу стереометрії. Переходи поєднань були досконалі, усі відтінки рожевого настілки ніжно і непомітно переходили у білий, що він захопившись почав обережно обертати цю диво черепашку у долнях, щоб краще розгледіти. - Що? Вразила? Вона всіх вражає. А що ти так уважно розглядаєш? І він трохи соромлячись поділився із нею своїми думками. Вона тільки похитала головою: - Ну ти мабуть і зануда, як від таких речей насолоду отримуєш. Я ось, наприклад, так ту стереометрію ненавиділа, що ледь на другий рік не залишилася Тільки татові і вдалось вчительку якось вмовити. А який ти предмет у школі ненавидів більш за все - Мову і літературу, - відразу відгукнувся він, а потім додав: - ну і історію ще. Така нудота! Підручник відкриваєш, і відразу засинаєш. - Бідний ти бідний,- всміхнулась вона, - та не один ти такий. Більшість хлопців у твоєму віці мають таку ж думку, та з віком змінюють, майже всі. - А ось я не зміню, - із викликом вимовив він, - Я людина дії, а усі ці теревені, правила, виключення з правил, образи зайвих людей. Ну, прикинь сама - вони зайві, так навіщо ж їх вивчати? Краще чимсь більш корисним займатись. Тим, що в житті у потребі стати може. Ось, наприклад, хоча б той же бокс. Багато хто голову із презирством відвертає - ну, яка там користь від того, що один одного мутузить, а третій судить і виявляє переможця. А чому відвертає, звідки таке презирство, та перш за все, із необізнанності. Бо, бокс, як посправжньому оцінювати, справжнє мистецтво, не гірше отого балету, чи опери. Скільки праці, скільки терпіння і наполегливості потрібно від спортсмена, щоб досягтись хоча б початкового успіху. Новачків приходить багато, а то як же - битися навчають, крутими роблять. А, як скуштують трохи, що воно таке насправді - то з багатьох лише одиниці залишаються... - Цікавий ти хлопець, - похитала вона головою,- робиш тільки те, що бажається, а все інше від порогу відштовхуєш. Впертість у деяких випадках корисна, але ж не завжди, іноді до неї ще й неабиякої гнучкості доводиться додавати. - Ти це про так звану дипломатію, - невдоволено крутнув він головою. - А ти зовсім не такий простий, - зітхнула вона, - бо крім боксера і математика в тобі ще багато постатей накопати можна. І усі, здається мені, неординарні будуть. А тепер давай полишимо цю суперечку і жонглювання термінами, бо я жінка і втомилась от цього вже трохи. Дозволь мені викурити у твоїй присутності сигарету, а може і дві, це вже, як мені заманеться, а ти поки заглянь он до тої шафи - там багато фотоальбомів, а в них багато відбитків наших подорожей. Мій батько яхтсмен. І куди тільки нас із ним доля не закидала. І усюди я фотки робила. Це моє друге захоплення, може і найголовніше, а може покликання. Ось саме тепер я намагаюсь перетворити його на професію. Вчусь у столичному університеті на фотожурналистку. А до цього і на радіофаці, за порадою тата, побувала, і на біофаці, із любові до усього живого, потім на філософію занесло, та виявилось, не та у нас країна, де можна вільно обирати систему цінностей, а потім її відстоювати. І ось нарешті фотожуналистика - гадаю і сподіваюсь, це надовго, бо з одного боку цікавить і приваблює, а з другого дає багато ступенів свободи і не передбачає таких вже суцільних обмежень. І головне - подорожі, сподіваюсь у мене буде їх ще вдосталь. . - Вона зітхнула глибоко, похитала головою, а потім схилилась до невеликого журнального столику, дістала із початої пачки довгу тонку сигарету із золотавим фільтром, таких він ще не бачив, і клацнувши запальничкою зробила довгу жадібну затяжку, і відразу над її головою злетіла легка синювата хмаринка духмяного диму, і йому навіть сподобався його присмак, хоча, за звичай тютюн він, як то кажуть, і на дух не переносив. Тепер вони сиділи одне проти одного - вона у низькому шкіряному глибокому фотелі із ногою закинутою на ногу, із відкинитою назад головою, з якої водоспадом стікали хвилясті пасма темного блискучого волосся, очі були блаженно примружені від насолоди, яку доставляла їй сигарета. Він же сидів на канапі, поклавши на коліна один із фотоальбомів. Його вузенькі поросячі очиська здавались ще меншими, ніж насправді, і також від насолоди, яку йому надавали фотографії, які він пожирав очима з такою ж жагою, як трохи раніше, колекцію черепашок. Лада трохи піднялася, струсила попіл з кінчика сигарети до кришталевої попільнички, що стояла на журнальному столику і перевела погляд на нього, шо був повністю поглинутий розгляданням фотографій, а тому не звертав на неї жодної уваги. - Який же він весь довгий, - подумала вона, а особливо ноги, розкидав на пів-кімнати, схочеш вийти - обов’язково спіткнешся. А руки теж незвичайні. - довгі, тонкі, та здається, начебто з заліза, м’язи не рел’єфні, пласкі, та як ворухнуться, здається наче ртуть під шкірою перетікає. А от кисті і долоні важкі - відразу відчувається неабияка сила. А ось пальці, ніби приставлені до них, коротенькі якісь с пласкими нігтями. Вона десь чула, що така форма пальців свідчить про приналежність людини, якій вони належать до простолюдинів. Та хіба вони інші можуть бути, як він саме із села і походить. Але постава голови свідчить ніби то зовсім про інше. Бо дуже вже горда - така має належити тільки дуже поважній особі. І риси обличчя теж -окресленні чітко і різко. Високе чоло під копною густого русявого та трохи хвилястого волосся. Нос мабуть раніше був прямий і довгий, та тепер трохи спотворений слідами колишнього переламу. Ну, без цього мабуть жоден справжній боксер не обходиться, така вже плата за оволодіння мистецтвом кулачного двобою. Губи тонкі і бліді, тобто невиразні, та ще й і нижня щелепа помітно витинає. Мабуть прикус неправильний. Проте підборіддя не абияк прикрашає його. Справжнє чоловіче - важке, міцне, добре викреслене та ще й і із ямочкою посередині. Ось тільки одне важко розрізнити на цьому обличчі - очі. Та які там очі - справжні поросячі очиська, а коли примружаться хоч трохи, то і зовсім перетворюються на якісь шпаринки. І брова і вії світлі - зовсім невиразні. Та ні, мабуть і в цьому є якийсь свій шарм, якась притаманна тільки йому одному індивідуальність, несхожість на таких набридих і нахабних красунчиків, якими колись так захоплювалась вона в такому віці, в якому перебуває тепер він - тобто у сімнадцять років. . Вона розглядала і розглядала його вже вдруге і втретє, а він все ще не помічав її уважного пронизуючого погляду, бо дуже вже захопився запропонованими йому фотоальбомами. Вона вже не дві, а три сигарети викурила, бо в присутності батька намагалася не робити цього, з тої причини, що той вважав, куріння, а особливе для жінки вкрай шкідливим, хоча до другого інфаркту курив страшенно по дві, а то і три пачки на день найдешевших сигарет без фільтру, а коли його хтось пригощав дорогою сигаретою, завжди скушував з неї фільтр. Вона підвелась із фотеля і підійшла до нього. Її тінь впала на сторінку фотоальбому і він, підвівши на неї обличчя, вимовив трохи соромлячись:: Ви, ой, ти вже покурила і підвелась, а я і не помітив, так захопився. Заздрю тобі навіть - скільки ж усього ти бачила. І не просто бачила, а пережила, бо кожне твоє фото справжній шедевр. . - Ну, що ти кажеш таке? - намагалась заперечити вона, та це їй вкрай погано вдавалось, бо кожне слово його похвали було їй, мов мед на душу. Вона зашарілась, тряхнула головою, від чого її довге густе волосся колихнулось важкою темною хвилею і розплескалось по плечах. - Я вже вкотре дивуюсь тобі, - промовила вона торкнувшись його худенького, але насправді міцного залізного плеча, - Звідки в тобі уся ця тонкість, адже ти людина дії, боксер. Тебе ж повинне цікавити лише суто матеріальне, а ти, як побачиш, щось не другорядне, так відразу і захоплюєшся. Скажи чесно, а книжки, хоч якісь читаєш? - Книжки? - процедив він крізь зуби, - які там книжки, я їх ненавиджу разом з усією тією безглуздою літературою. Саме із-за неї я і іспит провалив, і тепер весною до армії маю йти.. - Та ти що? - Сплеснула вона руками, - хіба можна таким впертим і нерозумним бути? Якщо у тебе така чутлива і вразлива душа, то література - це саме твоє – чуєш, твоє. А ти дурнику таке собі у голову втокмачив. Знаєш, що я тобі скажу - мабуть перша вчителька твоя охоту читати у тебе відбила, а ти і погодився із цим. - Мабуть, що так, - зітхнув він, - дійсно була у мене колись така вчителька. Тільки що ж тепер робити - втраченого - не повернеш. - Не повернеш? – із притиском запитала вона, - Я тобі зараз одну книжку дам. "Мартін Іден”, роман Джека Лондона, американського письменника. Гадає, це те що тобі саме і потрібне.. І вона одним спритним рухом зняла з полиці книгу і простягнула йому, - Бери, я дарую її тобі. - Спасибі, - відказав він, - та хіба я здатний упоратись із нею - дуже вже товста вона. - А ти спробуй, - наполягала вона, -а коли перегорнеш останню сторінку, тоді і поговоримо, нудна вона чи ні. Саме у цю мить в двері постукали, і голос Мирослави промурмотів, - Ладочко, а ми із татом вже зачекались вас - і стіл я накрила і два торти нарізала, як ти наказувала. Ходім, голубонько моя, ходім. Лада хитнула головою, - Ох, і Мирослава, ну, ще в неї за вдача, з’являтися невчасно? Але, як стіл накрила, неможливо ж відмовлятись, - ходім... - і, стиснувши його зап’ястя довгими цупкими пальцями, потягнула за руку його до дверей.. І знову вони довго йшли у півтемряві, з поверху на поверх, від повороту до повороту. Мирослава йшла трохи попереду, важко ступаючи, опуклими набряклими ногами по натертому до блиску паркету. Лада трохи позаду, все ще тримаючи його за зап’ястя, а він, мов той кінь, що пручається, мимоволі затримував ходу і озирався на всі боки. - Що вражає тебе наш будиночок? – обернувшись запитала Влада, - та він не тільки тебе, він всіх вражає. Його побудовано більш, ніж сто років тому, заможним німецьким підприємцем, що побудував у нашому місті кілька потужних заводів. Він мабуть багату уяву мав, і побудував свою оселю у вигляді чи то готичного замку, чи то чудернацького лабіринту. Коли я маленькою була, то дуже полюбляла ховатися від дорослих у найпотаємніших кутках, а батьки не абияк хвилювалися з цього приводу, дорікали , іноді навіть карали, та я все одно продовжувала поводитися у тому ж дусі, бо впертою була, вся у тата. А дістався цей будинок татові, коли його із секретного містечка перевели, де він майже десять років після університету пропрацював, на підприємство, де він і зараз працює - і уяви відразу генеральник директором. А було йому тоді трохи більше тридцяти. Тут в нього і перший шлюб обірвався, бо перша дружина лякалася блукати самотньою цілими днями по порожніх коридорах, поки він на заводі до глибокої ночі перебував. А може і не тільки з того. Може причиною розриву насправді була відсутність дітей. Та, як би не було, пішла вона. Батько напризволяще її не кинув і якимсь чином квартиру придбав. І вона майже відразу побралася з якимсь студентом, в якого не було житла, і вже через кілька років мала від того студента аж трьох діточок - двох дівчаток близнят і одного хлопчика. А чого із татом в неї ніхто не народжувався, невідомо. Скоріш за все не підходили вони одне одному. Ну, це і на краще - особливо для мене, бо інакше не було б мене на білому світі. Ну, ось, після розлучення тато мій теж не довго холостякував. Прийшла до нього на практику студентка із політехнічного інституту, а вже десь за рік, побралися вони, а там, невдовзі і я народилася. Ну, годі, потім усе тобі розповім, а тепер - ми вже дійшли – час за стіл сідати. .
|
у Вас 
0
