Два шматки від двох тортів виявились надто важкі для його шлунку, і тепер він сидів, важко дихаючи,, а Мирослава все ще метушилась біля нього, пропонуючи, то цукерку з коробки "Вечірній Київ”, то тістечко власного виробу. Гнат Дмитрович подивився на нього і похитав головою: - Ну, хлопче, бачу, дісталося тобі. А ти, Мирославо, призупинись , бо напригощала гостя так, що він ледь і рухається. А він же спортсмен, до режиму звик і до певних обмежень, бо йому ж вагу у нормі підтримувати треба. По собі знаю, коли боротьбою займався. Чи не так? . Мирослава засоромилась і, торкнувшись руки хлопця промурмотіла: - Та я що? Я ж до тебе по-доброму, із усією душею. Хто ж і коли в гостях з-за столу напівголодний стає? А як ти переїдати не звик, то вибач мене і не ображайсь Добре?.. - Та ви що, та ви що? - заторохтів він соромлячись, - таке усе смачне було, ви молодець, справжня куховарка, я такої смокоти за все ніколи і не їв. - Та хіба, по їдальнях харчуючись, можна чимсь поласувати? - посміхнулась задоволена Мирослава, - Хіба, що голод вгамувати, та й те лише на мить. Він сидів і йому було затишно хоч і у чужому, та все ж у родинному колі. У них в хаті всі разом за столом збиралися зрідка, навіть у найкращі часи, а харчувалися виключно поодинці. І ось тепер треба підводитися з-за столу, дякувати господарям і вирушати додому, а що чекає там? Продавлене залізне ліжко, порожня темна кімната і невідступні сумні думки. Хлопець подивився на годинника - було чверть на дванадцяту, треба поспішати, щоб встигнути до метро. Він вже почав підводитись, та його зупинив голос Гната Дмитровича: - Звісно, вчиняй, як хочеш, та я пропоную тобі переночувати, а вже вранці повертатися до гуртожитку. До того ж ми майже і не поспілкувалися, а як залишишся то і час на це буде. Мені ж цікаво побільше дізнатися про тебе, адже одному тобі я забов’язаний тим , що моя дочка, єдина кровиночка, ще і досі жива. А тепер, полишимо жінкам прибирання після вечері, а ми із тобою перейдемо до мого кабінету, і розпитаємо один в одного, хто і як ся має. Кабінет у Гната Дмитровича був великий і ледь освітлений. Лише на письмовому столі у настільній лампі, було увімкнено не дужну потужну лампу. Гнат Дмитрович всівся на якийсь чудернацький старовинний стілець з високою прямою спинкою, а йому запропонував місце напроти у низенькому шкіряному фотелі, точнісенько такому, який був у кімнаті, де розміщалася колекція морських равликів. Він всівся, і відчув приємне розслаблення в м’язах тіла. В такому фотелі відчуваєш себе, немов космонавт під час польоту на орбіті у невагомості. Мимоволі широко розкинув руки по спинці фотеля, відкинув голову, а одну ногу поклав на другу.. - Ну, і зручно!- вихопилось у хлопця, - абсолютне розслаблення, абсолютний спокій, а легкість вже так просто надзвичайна. - Гнат Дмитрович посміхнувся його словам, - Зручно кажеш? І дійсно зручно, та мені вже не корисно. Бачиш на якому жорстокому сидіти доводиться, бо проблеми із хребтом. Та нічого вже звик. І у кабінеті на заводі в мене точнісенько такий же. Всі дивуються: як ти з ранку до вечора на такому витримуєш. А я залюбки. Ну, та й годі про дріб’язки. Я от про що хотів тебе розпитати. Мені сьогодні старовинний товариш багато чого цікавого про тебе розповів. Виявляється - це вже третій випадок, коли ти сам на сам із кількома злочинцями впорався. Чесно кажучи, дивуюсь, як тобі вдається таке? Що щастить, важко повірити - бо щастить лише раз. Що вміння? Так звідки воно у тебе у такому віці? Про це і мій товариш казав. Що хоробрість безбашена? Та навряд. Вона саме до загибелі найчастіше і приводить. Тоді - що ж у залишку? Як не дивно, а тільки розрахунок... Так, так, розрахунок, подібний математичному, де все зазделегідь враховано. А ти тільки слідуєш безпомилково складеному тобою плану і досягаєш успіху. Та ти не соромся! Я не для тебе все це кажу, а виключно для себе - сиджу і розбираюся із власними думками. Хлопець сидів, і дивувався точним, б’ючим у самісеньку точку словам Гната Дмитровича: - І як йому вдалося так все розкласти? Це все про мене, а я навіть і не здогадаюсь, як і завдяки чому вдається мені таке. А тут лише єдине слово - розрахунок і все так з’ясовано, що нічого і додавати непотрібно. Ну, хіба ще - впертість. А Гнат Дмитрович тим часом продовжував: - А знаєш такі здібності не просто так – вони успадковані. Хто за фахом твій батько? - Мій батько? - перепитав хлопець, і відразу відчув, як його, мов окропом ошпарило. Та потім узяв себе до рук і відповів із холодною вічливістю: - Даруйте, та таке питання непід’ємне для мене. Не знаю, хто, і від матері не чув, а тепер вона померла, тому вже ніколи не дізнаюся. . Гнат Дмитрович, мов спіткнувся, замурмотів щось незрозуміле і тільки згодом був здатний вимовити: - Вибач, мене, вибач мене йолопа старого, за те що зробив тобі боляче, та повір, не навмисно це я, а просто до слова прийшлося... - Та, що ви, що ви? - вже зовсім спокійно зупинив його вибачення хлопець, - Ну, так вже сталося! Немає у мене батька, і, до речі, непотрібний він зовсім мені. Бо як би хотів, хоча б разочок приїхав подивитися на мене. Та не схотів, а тепер вже пізно. І, як то кажуть, світ не без добрих людей. Ось наприклад, мій колишній наставник з боксу. Саме він мене людиною і зробив, а всі інші вчителі у школі в порівняінні із ним суцільне ніщо. - Ну, і категоричний ти, - посміхнувся Гнат Дмитрович, - ніщо, кажеш – а щось ті вчителі тобі все ж дали. Ну, не всі, так хоч хтось. Хлопець замислився на мить і вимовив повільно, наче підбираючи слушні слова: - Так, ви праві - був один такий, вчитель математики, - тільки ось що - він ніколи і не вчив мене насправді, нічого не втокмачував, а лише підкидав різні цікавинки, а я іх самотужки розв’язував. Ось саме завдяки цьому я вже і матаналіз подолав і аналітичну геометрію і ще... так звані ряди, та вони мені не сподобалися, хоч я усе і зрозумів. Нуднувато якось. Ну, та що про це казати? Провалив я іспити, провалив і все із-за того, що літературу і мову у школі завжди ненавидів. Ось і залишився безграмотний. Гнат Дмитрович подивився на нього здивовано, - Чим більше тебе слухаю, тим більше дивуюсь тобі. Цікавий ти хлопець, не засумуєш із тобою. Не хвилюйся, колись прозрієш таки і грамотою оволодієш у повному обсязі. А запорукою тому, що саме так станеться, є те, що ти надійний і усюди до кінця йдеш - це варте поваги. До речі, який в тебе спортивний розряд? - Кандидат у майстри, - коротко відповів хлопець. - А скільки років займаєшся? - Та десь вже років з дев’ять - Тобто більшу половину життя, - підвів ітог Гнат Дмитрович. Для твого віку це забагато. А скажи, змінити вид спорту тобі ніколи не хотілося? Ось, я наприклад у твоєму віці, часто кидав одне і починав займатися іншим. Та решта решт завжди повертався до боротьби, з якої і починав. - А я, якщо чесно, - сказав хлопець, - тільки но кілька разів і відволікався, одного разу на кік-боксінг, а другого на бойове самбо. Дечого корисного для самозахисту дізнався, деякі прийоми засвоїв, але серцем так і не прикипів. Однолюб я мабуть. - Це добре, - відказав Гнат Дмитрович - Для кого? - запитав хлопець, - як для мене, то навряд! Один тренер казав, що у кік-боксінгу зробив би мене майстром за кілька місяців і далі повів би від перемоги до перемоги у професійному спорті аж до найвищих рейтингів. Та не для мене все це, бо відчуваєш себе у цьому виді не людиною, а якимсь павуком. Не варто, бажаю, крім кулаків, щось інше у двобої використовувати. на ринзі. Бойове самбо теж в дечому цікаве, та не для того, щоб зануритися до нього із головою. Вважаю, що саме бокс і є те мистецтво, якому варто присвятити життя. - Життя? - посміхнувся трохи зверхньо Гнат Дмитрович, - спортивна кар’єра нетривала. А що ж далі? Як, я зрозумів, в тебе є неабиякий потяг до математики і так званих точних наук. Може у цьому справжнє твоє покликання, а бокс лише до усього, як додаток?. - Та ви що? – аж заглинувся хлопець, - бокс - це справжнє, я його відчуваю, я про нього розмірковую, а математика - це так, на дозвілля. - Цікаве в тебе дозвілля! - похитав головою Гнат Дмитрович, - Ось, як мабуть ти добре знаєш, Піфагор, що вразив увесь світ геометрією, був ще і непереможним кулачним бійцем, мабуть, як і ти, добре все передбачав і розраховував. Але, коли б не геометрія, пам’ятали б його завдяки одним перемогам у кулачних боях? Хлопець замислився. Його і без того вузенькі поросячі очиська примружились так, що здавались щільно затуленими створками черепашок. Його випнута нижня губа,зсунувшись униз, обнажила білу рівну смужку зубів. Нарешті він прийшов якогось висновку і підвів очі на свого співбесідника: - Знаєте що...Гнате Дмитровичу? Може ви і не повірите мені, може здасться вам, що хизуюсь, але і насправді – математика і всі точні науки поки мене лише забава. Може вони лише здібності мої, а покликання зовсім в іншому, та я поки не потрапив на його стежину. Ну не сидіти ж , склавши руки, очікуючи? Буду жити, як живеться, а далі час покаже. Ось наступної весни час до армії, Може там, де вважаю, буде багато часу для роздумів, я і визначусь нарешті, чи хоча б то наближусь до того. Гнат Дмитрович глянув на нього зкосу, потер лоба і відказав позіхаючи, - Хоч і не звик я до цього, та прийдеться деякий час у твоїх боржниках походити. Але як, тільки но визначишся, відразу до мене приходь. Гадаю, ще кілька років, я ще буду здатний тобі допомогти вступом до буть-якого вузу. Ти його тільки обери. Добре? - Добре! - хитнув головою хлопець, - тільки знайте, аніяким своїм боржником я вас не вважаю. Просто так склалося. І, як це не дивно, здається, а справжній рятівник вашої Лади, це огрядний боягуз Валентин. Адже це саме він вказав мені куди бігти.. - Валентин? – зневажливо озвався Гнат Дмитрович, - І ти ще намагаєшся відшукувати в ньому якийсь позитив? А, я ось що зараз розповім тобі про нього. І він сам розповів – я його за язик не тягнув. Так ось. Коли вони під’їхали до тої клятої галявини, і Валентин перший полишив автівку, то помітив кілька чоловіків, що затаїлися у кущах. Та замість того, щоб повертатися до автівки і тікати, він набрехав Ладі, що ніби то йому приспичило, віддав їй ключи, а сам заховався з протилежного боку і все спостерігав звідти. Таку свою поведінку виправдовував тим, що, по-перше, дуже злякався, подруге битися не вміє, а втретє лише своєю втечею і здатен був допомогти своїй жінці у смертельній небезпеці. А небезпека була невідворотня, бо одним би згвалтуванням не обійшлось. Як показали злочінці, вони вже давно засікли "Волгу” із Ладою і Валентином, які приїздили туди кожної середи в один і той же час займатися, як би це попристойніше висловитися, коханням. Про їхні стосунки я вже давно здогадувався, та не придавав їм вже такого особливого значення. Ладі вже майже двадцять сім, час обзаводитися родиною і дітьми, а Валентина, я хоч і не дуже долюблював, та все ж вважав за достойного нареченого для своєї дочки. Він непоганий конструктор, має декілька винаходів. Зробив непогану для свого віку кар’єру - ще тільки двадцять вісім, а вже керівник потужного відділу на режимному підприємстві. Про те, що підлабузник, вже давно знаю, а ось про те, що боягуз і негідник тільки сьогодні... . - Гнате Дмитровичу! - втрутився хлопець, - Я ось довго думав, та все ніяк не второпаю, - Валентин боягуз, негідник, кинув Ладу напризволяще у лапах гвалтівників і вбивць це так, але ж це саме він біг дорогою, сподіваючись отримати якусь допомогу, бо сам не здатний був допомогти. І стрів таки мене. - Так стрів, - гірко зітхнув Гнат Дмитрович, - та запізно, бо вже двоє негідників встигли познущатися над моєю дочкою, а ще двоє очікували. А завершення знаєш яке було заплановано? Ні, так слухай. Ватажок тих негідників зв’язался з кримінальним авторитетом на прізвиско Баграт і запропонував йому за певну платню викрадену "Волгу”. Той звісно погодився, але поставив умову – нікого із автівки в живих не полишати, а вивезти за місто і вбити. Все йшло по плану, та Валентин вчасно помітив і втік. А вони, як пізніше виявилось на щастя, як не гірко таке визнавати, замість того, щоб позбавитися від Лади і передати автівку замовникові, вирішили спочатку над нею познущатися. Боже ж мій! Як огидно про це все, та приходиться! Тільки ти своїми діями і запобіг неминучому вбивству. І за це тобі вічна моя подяка. А Баграта цього вже затримали. Покази дає - за ним таких кривавих справ ціла низка. А все ж ти дивний хлопець – усіх виправдовувати намагаєшся – навіть таких негідників, як Валентин. - Що той Валентин! – знизав плечима хлопець, - Просто палахливий боягуз, а залишки якогось сумління у нього все ж залишилися. А ось із справжніми злочинцями як? Адже попри все вони люди, а їх усі ненавидять, усі намагаються боляче зробити, позбавити усього. Розумію, ви зі мною не погодитесь, але і за них мені неабияк болісно. - Болісно? - пильніше вдивився у хлопця Гнат Дмитрович, - Так ти ж за покликанням саме адвокат, Грішні душі захищати від справедливої, але ж доволі жорстокої кари. Та, гадаю, що поки в тобі ще багато емоцій вирує, а вони поганий помічник у судочинстві. Та нічого подорослієш. І будеш здатен приймати вірні виважені і адекватні рішення. А те, що ти всіх жалієш, взагалі непогано. Доброта – це те, що більш за все імпонує людям. Звичайно, і мені теж. А тепер вже доволі пізно, а мені підводитися о шостій. Так, що ходім. Мирослава тобі ліжко приготує. Кімнат, на щастя, в нас багато. Можна днями блукати, ні з ким не стрічаючись. . Коли прийшли до вітальні, де проходив обід, Лади в ній вже не було. А Мирослава все ще продовжувала наводити порушений у домі лад. - А кімнату для тебе я вже приготувала, - посміхнулась вона до нього , - на другому поверсі. Вікно до саду виходить, і сонце вранці не заважатиме. Відсипайся досхочу, бо вигляд в тебе дуже втомлений..
|
у Вас 
1
