Вона прийшла ,як завжди вчасно, залишаючи за собою стійкий аромат прохолодної свіжості і солодкуватих страждань. Вона поглянула на неї порожніми очима і легенько торкнулася уже відкритої книжки..товста.. припаденна пилом… огорнена спогадами з запахом осінньої сирості. Хотілося піти.. закрити… не повертатися на ці сторінки… забути все.. не приходити сюди більше.. Та вона вперто ,не підкоряючись моїм бажанням , перегортає пережите буття. Неначе крила виростають нові сторінки ,пронизливий вітер тисячами голок впивається в тіло, солодкий біль від отруйної стріли затьмарює розум. Стаєш іграшкою в руках примхливої долі, але це не викликає твого обурення, а, навпаки приносить сліпе задоволення. Одна мить – і ми уже смертельно хворі. Від цієї хвороби ліків немає, змирися з нею, насолоджуйся і пам’ятай – простим смертним опиратися коханню не під силу! Ми зустрілися осінньою порою і ловили погляди один одного... ми бачили один одного вперше... ти не міг намилуватись моїм рудим волоссям,а я твоїми віями, що інколи з острахом опускалися на великі зелені очі. Ще зараз пам’ятаю відчуття казки,мрії. Здавалося вже нічого не здивує, нічого не буде захоплювати. Все зрозуміло і ясно. А потім були зорі. Яскраві зорі на темному нічному небі. Щось поєднало нас і закрутило в нескінчений танець,подарувало нам товсту книжку з посрібленою обкладинкою . Ти був поруч казка оживала. А чи буде так завжди? Хто ти ? Я не знала. Час покаже... Час все розставить по місцях. Ти – це … зараз ти – це половина мого життя, навіть більше, ти просто в мені… Слабеньке світло лампи, краплі дощу на шибці й моя тінь. Невесела картина, проте навіть самотність чи спокій бувають такими бажаними. Миттєвий погляд, тіло пронизане електричним струмом, прискорене биття серця, що птахою рветься із золотої клітки, мимовільна усмішка – і відчуття польоту… Ти летиш!!! На столі лежить наша книжка . Насправді вона уже на половину заповнена. На ній рядками зручно полягли наші думки. Проте думки розпливаються,стікають по кутиках стола,падають на підлогу і випаровуються. А на аркуші знову з`являються до болі знайомі мені контури чорних замерзлих озерець очей, безконечної пустелі висушених уст, лукавої посмішки. І тут ти. За кілька хвилин наші душі поєднуються. Ми закриваєм очі і відчуваєм, як проходить тепло по нашому тілі. Заспокоюється душа, заспокоюється серце. Заспокоюємся ми... Нам добре. Настільки добре, що хочеться просто піднятись і полетіти. Кудись далеко-далеко. Де нас ніхто ніколи не знайде. Ми мрієм… Відчуваєм, як розслабляється тіло. Ми відчуваєм якесь полегшення. Неначе повітрям насолоджуємся цими зустрічами не здогадуючись,що ця випадковість розтягнеться на довгі роки потаємних зустрічей. Осінь..вона зустрічатиме нас обіймами і гіркотою усмішки,та проводжатиме у невідомість. Даруючи яскраві спогади життя . І тільки вона розуміє , що які б ці зустрічі не були спорідненні ,свою можливість бути разом, ми уже втратили. Не плач…. Поглянь навколо. Усміхнись. Дививсь, як світить сонечко! Тільки не плач!!! Прошу тебе, не плач. Зітри сльозинку зі своїх очей. Подумай… Про «щось» інше.….Маленькі намистинки бісеру розшивають сторінки нашої книжки новими подіями і ми зупинитися уже не в силах. Нам це уже не підвладне. А ми ? А що ми : ловимо пожовклі листки з запахом матіоли, шурхочем безтурботно листям під ногами,ховаємось під парасольки від дощу , малюємо фарбами веселку на асфальті , даруємо цілому світу пелюстки айстр з запахом осені,ловимо на радощах бабине літо, мережкою наливаєм пахощами сади – це неначе хмільний мед, як абсент, що запаморочує голову ... В цих коротких миттях ми навіть не бачили свого відображення. Ми створили з тобою придуманий фантастичний світ, якого немає на карті людського життя. Він належить лише нам двом і є великою таємницею самотніх душ.
Наші мрії не мали права на існування в реальному світі . Це так?, як соло, перша і остання сторінка нашої книги. Це просто ти і просто я. Нас не будуть пам’ятати … не бачитимуть сни і очі мільйонів телеглядачів…У нас тільки тінь сонця, вічна і єдина. Ти. Я. Світ. Ці мрії не встигали поєднатися з нашими подіями …не могли розшити свій колір бісеру на сторінках нашого роману. І душа отак лишилася полоненою твоїх очей.
Все глибше і глибше ми поглинаємось у потік водопаду і його краплини заціловували наші тіла. Ми злилися душами, тілами, почуттями, незвичайною енергетикою, ставши миттєво одним цілим. Дивовижна примха, яку неможливо випробувати, відчути, не люблячи. Знаєш, в мене з’явилася принадність ... ніч з тобою. Уяви, два тіла, освітлені місяцем, зіллються і важко дихаючи, не знатимуть, де знаходиться душа! І дійсно, як довго ми чекали цієї ”зустрічі”..Мовчу,а ти цілуєш мої плечі. Ще стільки не закінчених сторінок залишається та все глибше і глибше нас затягує трясовина. Здається,що сили залишають і вирвавшись з цього виру ,вдихаючи ковток свіжого повітря я зупиняюся на паузі,але книжки закрити так і не можу. ЇЇ обкладинка за цих 7 років стала такою важкою, покрилась пилом. Книжка завжди лежала у нашій кімнаті у шкафчику та час від часу її сторінки світилися яскравим промінням і я брала її до рук з дивним відчуттям любові. Дивлячись на це я зрозуміла, що вдячна долі за ті прекрасні хвилини життя, які проводжу з тобою. Ми зустрічаємо самотні ранки з іншими. П’єм каву дивлячись у інші очі, в яких ми самі можем позичити хоробрості. Котрі оберігають і намотують ту ниточку, яка зв’язує дуже бережливо і непомітно, щоб та колись переросла у небо і перегорнула останню сторінку нашого роману. Без істерик, без скандалів, без голосних слів і звинувачень. Іноді нам здавалось, що їх неможливо образити. В пориві пристрасті ми приносимо страждання…і не тільки собі. Та зупинитися уже не можем. Течуть думки, біжать слова. Книга змінюється…Шукаєм не навмисно, підсвідомо… Шукаєм,цих зустрічей.. Ці почуття … ці іскорки ще жевріють у наших серцях обпалюючи все навколо … Такі безтурботні ,щасливі та такі радісні з пізніми вечірніми променями сонця ми завжди розставалися і ця каблучка у твоїй кишені…я так і не змогла звикнути до неї… вона завжди не давала мені спокою. Іноді так важко осягнути усю складність цієї дійсності. . Абсолютно незрозуміло чому одні люди йдуть, а інші залишаються. Неможливо зрозуміти і те, як один день може поєднати миттєвість споріднених душ і в ту ж мить роз’єднати їх. Нам дана повна Чаша Любові. Та призначена вона не нам, ми цією Любов’ю ділимося з нашою другою половинкою. Ми спустошуємо свою Чашу тоді ,коли даруєм Любов один одному у цій митті . І якби не такі митті то б призначення Чаші давно б уже спустошилася назавжди. В ній би залишилася Любов ,але там би були самі краплі. Усамітнившись ми розуміємо всю суть наших зустрічей. Поруч з тобою завжди тепло і затишно. Поруч з тобою - легко та надійно. Хочеться закутатися в ковдру з твоїх гарячих цілунків, заховатися в солодкому полоні ніжних обіймів, потонути в бурхливому морі запаморочливих зізнань... та доля подарувала нам квиток у різні сторони і чомусь час від часу ми звикаєм до масок на наших обличчях і ховаєм серця під парасолі . На моїх вустах назавжди лишаться шрами від твоїх ніжних губ. Твоя душа отак залишиться полонянкою моїх очей. Арешт із достроковим звільненням. . На серці назавжди поставлена мітка –« я чекатиму».
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
