Глава 4 Пів ночі Анжеліка готувалася до іспиту в училищі, де вона навчалася другий рік поспіль. Предмет був не важкий, і вона напевне знала його, та все ж настирливо копотіла над підручниками і конспектами, аби заглушити в голові думки про найжаданішого чоловіка. Мама, наче б то, ні про що не здогадувалась, і лиш схвалювала доччині старання в навчанні, бо бажала їй кращої долі. Вранці Анжеліка одягнулася святково, мала добрий настрій і впевненість у своїх силах. Поснідавши бутербродом з чаєм, вона поспішила на вихід. Мама побажала «ні пуху ні пера", і студентка рушила на засади науки, впевнена у своїх знаннях. Її, майже дитяча охриста дублянка, тріпотіла на морозному вранішньому вітрі. Обличчя обвітрювалося все тим же злодюжкою, руки завбачливо заховалися в теплі кармани. На автобусній зупинці запримітила юрбу знайомих людей, що теж поспішали: хто на роботу, хто на навчання. Вони нервово тупотіли замерзлими ногами, вим'явши проталі стежини на снігу, схожі на чудернацькі лабіринти. Народ ніяк не хотів миритися з невтішною, надто затягнутою зимовою люттю. Автобус, як завжди, запізнювався. Підійшовши ближче, Анжеліка впізнала свою недавню подругу Олену – та теж мерзла і виглядала змученою. Привіт! Готова до бою? До якого ще бою? – Незрозуміла Олена. До іспиту сьогоднішнього з інформатики. Забула? Забула. Мені не до іспитів. А до чого? Чим займаєшся тепер? Сексом. Хм. Мабуть, це приносить тобі задоволення, якщо ти навіть про навчання забула. Аякже. Підійшов автобус. Люд потягнувся до нього і вишикувався в чергу, наче в магазині. Хтось штовхався, хтось наступав на ноги, хтось лаявся, псуючи настрій усім зранку, та все ж, абияк запхнулися й рушили. Салон ненового, пошарпаного транспорту став схожим на всім відому «Рукавичку», а люди в ньому – на тварин. Олена підтягнулася до Анжеліки, через широкі спини, наче ще щось хотіла важливе розказати і зазирнула їй у вічі. Я не хотіла тобі розповідати… - почала вона багатозначно. Та вже почала. – Іронізувала Анжеліка. Ну, загалом, ти повинна знати. Про що? Я бачила у Єгора якусь жінку – вона живе з ним. Ну, то й що. Тобі байдуже? – Переймалася Олена. Так, мені байдуже, між нами все, що було, вже закінчилося. А в самої по-зрадницьки дрижав голос, і в середині наростала буря. Хотілося з усієї сили пожбурити сумку, розридатися, лаяти його останніми словами, загалом, виплескати негативні емоції із себе. Та Анжеліка була незламна, вона непорушно вистояла в автобусі, не вронивши більше ані слова, позначилася загартованість дівочої багатостраждальної душі. Ранок почався невдало, і весь вивчений матеріал в голові витіснили думки про Єгора, тепер вже – неприємні і болючі. Неначе лезо гострого ножа, різали серце на шматки Оленчині слова, такі колючі, схожі на дзижчання оси, що підлітає завбачливо, щоб впустити яду в твоє нутро. Екзамен Анжеліка склала абияк – на четвірку, відтак, дарма були витрачені години кропіткого вивчення матеріалу та написання шпаргалок вночі. Настрій був зіпсований зранку і надовго. Ще й квиток рука потягнула щонайгірший, і екзаменатори були не в дусі – не дозволяли ніяких попускань. Олена ж провалила екзамен остаточно – що і слід було очікувати. Дівчата більше не торкалися тієї болючої для Анжеліки теми, бо ж подругами вони вже не були. Олена намагалася похвалитися своїми перемогами на любовному фронті, та Анжеліка проігнорувала її балаканину, і поспішила до зграйки відмінниць, що заповзято обговорювали сьогоднішній іспит. Весь подальший день дівчина провела, мов у мареві. Навіть не помітила, як сильно покусала свої губи: до крові. Думки про зраду застилали розум і емоції, хотілося бігти, щось робити, помститися, але почуття обов'язку і гордості брало гору – і вона ледь досиділа до кінця занять. Десь о пів на п'яту, коли надворі вже стемніло, а вітер, наче, зовсім стих, Анжеліка вбігла в свою кімнату, закинула сумку і втиснулася обличчям в подушку. Ох, ти, дівоча подушко, скільки ще сліз тобі доведеться прийняти в себе? Скільки страждань мовчки в собі накопичувати? Ще не раз юне серце буде розбиватися об мури чоловічої безрозсудності, і не раз Анжеліка стерпить той ревносний біль від коханого чоловіка, а ти – все приймеш без вагань. Вона виплакалась, і на душі відлягло. Тепер вже хотілося не мститися, а залишити його у спокої з обранкою, а собі – налагоджувати особисте життя, поки не пізно. Анжеліка підвелася з ліжка, і дістала свій улюблений томик зібрання Ліни Костенко. Відкрила на загорнутій сторінці і прочитала, наче про себе: «Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу Мала щастя своє, проміняла його на біду. Голубими дощами сто раз над тобою заплачу. Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду…» Раптово в кімнату зазирнула її мама, дещо схвильована. Доню, ти не зайнята? Ні. Вона вкрадливо присіла на край ліжка, і ніжно заглянула в очі, наче намагалася все в них прочитати. Як, склала іспит? Анжеліка мовчки показала чотири пальці, відгороджуючись від настирливого погляду книжкою. Та мама не збиралася полишати її. Що з тобою коїться, останнім часом? Нічого. Я ж бачу: ти якась пригнічена, засмучена, прикипаєш до книжок частіше, ніж інші, не ходиш гуляти з хлопцями чи дівчатами. До речі, чому більше не телефонує той хлопець, з яким ти зустрічалась? Мамо, все в порядку, я просто завалена навчанням – сесія почалася, ти ж знаєш, як важко зараз витягнути на червоний диплом. А щодо того хлопця – зараз піду і сама йому зателефоную. Ти задоволена тепер? Як знаєш. Анжеліці стало, раптом, жаль маму, здалося, що вона образила, нагрубила, не поділившись сокровенним з рідною людиною, але не могла більше видавити з себе ні слова. Просто вирішила для себе, зненацька, що спробує налагодити відношення з забутим кавалером, який, до речі, їй подобався. Вона згадала, що, майже, забула за нього, але ж він мав таку щиру усмішку, веселковий погляд, витке русяве волосся. Колись їй так хотілося пригладити його. Невже таке, по-дитячому приємне відчуття, просто забулося? Вона підвелася і рішуче попрямувала до телефонного апарату. Перед тим: зазирнула до ванної кімнати і вмила обличчя холодною водою, щоб підбадьоритися перед розмовою. Номер телефону Анжеліка запамятовувала, набравши його декілька раз, вона вже знала – він записався в голові. Привіт! Не забув мене? Це ти мене забула, Анжеліко. Пробач, що довго не телефонувала – з головою завалена навчанням, от сьогодні склала іспит з інформатики. І як? Добре. Вітаю. Ти щось хотіла від мене? Не зловтішайся. Я скучила… Хм. Не знаю, що й відповісти. Скажи, що хочеш бачити мене. Хочу бачити тебе. То давай зустрінемось. Давай. Через десять хвилин біля магазину. Гаразд? Гаразд, чекатиму на тебе. Анжеліка, раптом, відчула задоволення від телефонної розмови. Настрій покращився, і вона з завзяттям взялася фарбувати губи, зачісувати неслухняне волосся, загалом, – поспішала на побачення. І що їй до того, що якийсь дорослий чоловік живе з дорослою жінкою, як там кажуть: «кесареву – кесареве». Коханням, як і горем потрібно перехворіти – іншого засобу від нього немає. І чим гостріше буде проходити захворювання під назвою «любов», тим швидше наступить видужання. Процес довгий і болісний, та все ж, небезнадійний. Розквітла, як підсніжник серед зими, дівчина чеберяла по засніжених доріжках у мініатюрних шкіряних черевичках, що поблискували масним чорним кремом на білосніжному полотні у сяйві жовтих вуличних ліхтарів. Дрібно-колючий сніг пощипував шовковисте рожеве обличчя, осідав на гойдалках-віях і швидко танув, стікаючи холодною сльозою по щоці. Негаразди сьогоднішнього дня враз перекреслила раптова весна, що зросла у душі після теплих і ніжних слів, несправедливо забутого приятеля. Вона поспішала зустрітися з ним обличчям до обличчя, щоб відродились забуті почуття, щоб забулися минулі, гіркі, невзаємні. Ідучи нешвидко по доріжці, що вела до понурого магазину, вона проходила повз будинок Рома. Анжеліка звернула увагу на світло в його квартирі на першому поверсі. Занавіски не закривали всього дійства, що відбувалося поза ними: молодіжна вечірка в розпалі. Гриміла музика, чувся сміх і гамір. Її серце неспокійно зойкнуло, щось змусило призупинити ходу і зазирнути у вікно. Очам відкрилася тривіальна сцена: за столом, з наїдками й усілякими напоями, сиділи знайомі і незнайомі Анжеліці молоді люди, серед яких вона відмітила Єгора, поруч була та сама обранка, вона весело сміялася і, час від часу, підносила бокал до червоних вуст. Ром був головним діджеєм на цій вечірці, він доливав усім хмільної, веселив і розважав друзів, як міг. Для Анжеліки було незвичним бачити Єгора в ролі піддатливого кавалера поряд з іншою жінкою. Він же, в свою чергу, турбувався про те, щоб його коханка була всім задоволена: заглядав в очі, як вірний пес, намагаючись уловити будь-яке бажання в її погляді, і миттю його виконати. «Солодкий мачо» прихилявся, блазнював, вислужувався перед нею, наче намагався отримати, хоч часточку поблажливої уваги на свою адресу. Анжеліці стало зле: повернувся вранішній стан, на очі накотилися непрохані сльози, обпікаючи замерзлу щоку солоним присмаком гіркоти. Таким неприроднім він виглядав в цій ситуації, таким лукавим і, навіть, чужим. Не можна, знаючи, що коханий надає перевагу іншій, не зазнавати від цього болю. Немов тонеш у цьому почутті... Їй хотілося чим скоріш викреслити зрадника із серця, поставити міцний залізний замок, щоб не впускати його більше ніколи, щоб не тривожити душу марними сподіваннями і невиправданими стражданнями. Десь, між цим дійством і вулицею, що розділяли пару запітнілих стекол, звучала якась дивна пісня: « танули, як льоду гранули, танули ми…» Анжеліка прислухалась. «Звідки лунає ця пісня? Вона така незвичайна і чарівна. Знайомий голос. Так, звичайно, я пригадала – це мій улюблений гурт «ТНМК». Але ж, все таки: звідки вона доноситься?» Це питання залишилось відкритим. Хтось позаду обережно обійняв її за плечі. Дівчина здригнулася від несподіванки, наче повернулася із марив на землю. Вона здогадалась: це був Іван – давній приятель і прихильник. Він не дочекався її біля магазину і вирішив пройтися по найбільш протоптаному шляху, пошукати, чи не забарилася десь. Ти так мене налякав! Як тут опинився? – Зніяковіла Анжеліка. Тебе шукав. Ти запізнилася на двадцять хвилин. Знаю, що це тобі не властиво, от і вирішив перевірити: де затримуєшся. Ходімо, куди-небудь, звідси. Я замерзла… Ходім. Анжеліка взяла Івана під руку і попрямувала з ним, не відаючи куди, але відчувала, як серце приємно втихомирювалося. Поряд з ним було спокійно і не треба було нічого пояснювати. Іван все про неї знав: і чому так довго не з"являлася на побачення, не телефонувала, і про невзаємне кохання, і про те, чому вона стояла біля цього вікна. Він був кмітливим і передбачуваним хлопцем, тому не виказував своїх знань, не задавав зайвих запитань, які могли б вразити і без того розбите серце дівчини. Для Івана головною метою було привернути увагу Анжеліки і довести, що існують і інші хлопці поряд з нею: більш виховані, чистосердечні, палко закохані: такі, як він. Страшенно хотілося вберегти її від усього лихого, піклуватися, захищати, пов′язати шарфик в негоду, вдягнути рукавички на тонкі, ніжні пальчики, загорнути в свої обійми раз і назавжди. Анжеліка навіть не здогадувалась, що одного разу у Івана і Єгора відбулася суто чоловіча розмова, об"єктом якої була вона. Саме зараз, коли молоді люди йшли мовчки, не поспішаючи по замерзлих стежинах, Іван згадував ситуацію, при якій виникла ця, м"яко кажучи, неприємна розмова.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
