Кохання не має очей.

Незабаром вони опинились біля двоповерхового будинку – у вікнах було темно. Анжеліка трохи занепокоїлась і, повернувшись обличчям до Івана, запитала:
 Куди ми прийшли?
 Тут живе мій товариш, він давно запрошував мене на каву і от – зявилася нагода завітати.
 А я його знаю?
 Якщо не знаєш – познайомишся.
Іван натиснув на кнопку дзвінка, і вони стали чекати. Раптом, у вікні зажевріло світло, і хтось прошаркотів по коридору в бік дверей. Двері відчинилися, і на порозі вималювався довготелесий парубок, років двадцяти. Він мав русяве, гладенько зачісане пряме волосся, у вигляді модної зачіски, блакитні очі, прямий, продовгуватий ніс, вузьке, видовжене обличчя, відповідно до його статури, загалом, звичайний хлопець з ординарною зовнішністю. Та все ж, було в ньому щось дивне, точніше сказати, невидима всепоглинаюча енергетика в сумних очах. Анжеліка тоді подумала, що лише у доброго друга можуть бути такі друзі, які випромінюють позитив. Втішало те, що поряд з такими людьми Анжеліка завжди почувала себе затишно, в безпеці, могла розслабитись і не очікувати підлого удару в спину. Вони, зазвичай, мають відповідні якості – солідарність, великодушність, товариськість.
 О, привіт, Іване, давненько ти не заходив до мене.
 Привіт, Ігнате, познайомся це – Анжеліка. Анжеліко, це – мій товариш Ігнат.
Хлопець взяв її долоню і злегка торкнувся губами, не нахиляючись, як показують в «мильних» кінострічках, а прямостоячи і дивлячись в очі. Анжеліка зашарілася і недоречно почервоніла. Здавалося, що Ігнат розраховував саме на таку реакцію з її боку.
 Проходьте на кухню. – Запросив господар.
Вони зняли взуття, Іван допоміг Анжеліці зняти дублянку, шарф, шапку, і порямували в напрямку їдальні, куди провів їх Ігнат.
Здивувала величезна масштабність цієї кімнати, не дивлячись на це, вона здавалася затишною і охайною. В ній гармонійно вмістились: і диван, і стіл, і старий буфет, і крісла, і безпосередньо, всі елементи кухонного обладнання, лише занавіски на вікнах були, дещо, несвіжими. Тут було тепло. «Мабуть окреме отоплення» - подумала Анжеліка. Однак щось непокоїло її, а саме: відсутність дорослих, вона давно вже помітила, що в усьому домі ніде не горить світло, лише там, де включає його Ігнат. І при цьому, така тиша: ні телевізор, ні радіо не порушують її ані звуком, до того ж час вже був досить вечірнім для того, щоб вся сім’я була вдома.
Коли вони вже сиділи на канапі, Анжеліка поцікавилась:
 А де твої батьки, Ігнате? Вони так довго працюють, чи у відрядженні?
Тут, Іван злегка наступив їй на ногу і похитав головою, та було вже пізно – «пуля випущена».
 Їх немає, Анжеліко. Взагалі немає.
Дівчині не видно було його обличчя, бо він, саме, набирав у чайник воду з крану, та все ж, вона зрозуміла, як недоречно поставила своє запитання, і як ніяково стало всім присутнім. Гнітючу паузу порушив Ігнат, вже бадьорішим голосом:
 Не переймася ти так, мені ще мільйон разів, за все своє подальше життя, доведеться відповідати на це запитання, і я вже до цього звик.
 Мені шкода. – Пробурмотіла Анжеліка.
 Сьогодні ніхто ні про що шкодувати не буде! В цей вечір я пригощаю і розважаю своїх друзів, тому маю надію, що ніхто не засумує.
Ігнат вправно і швидко накривав стіл, враз опинилися чашки з блюдцями, цукерниця, безпосередньо заварник зі свіжеприготованим чаєм, з буфету була вилучена коробка цукерок і пляшка лікеру. Особливо вражала гостинність господаря цього дому, він кружляв, як метелик біля столу, намагаючись усім догодити, а особливо єдиній присутній дамі.
– Анжеліко, так як ти вперше стала гостею мого дому, а насамперед, ти являєшся дівчиною, я пропоную тобі випити цього неперевершеного напою.
– Я згідна.
– А ти, Іване?
– Звичайно ж.
Вони дружно прийняли в середину солодко-приторного лікеру – і ожило невимушене спілкування.
– Я сьогодні склала іспит.
– За це треба випити.
– А в мене вкрали велосипед. – Повідомив Іван.
– І за це.
Цок. Цок. Цок. Минула година.
– Анжеліко, ти давно знайома з Іваном?
– Може, десь рік.
– О, у нас дата.
– Ні, ні. Зараз не дата. Перепочинемо від тостів.
За розмовою час минав непомітно, закінчилася пляшка, перейшли до чаю. Всім було приємно проводити час у цьому домі і в даному товаристві. Трохи вдарив хміль в голови цих трьох.
– Іване, чому ж ти скільки часу приховував від мене, найліпшого друга, таку прекрасну дівочу сутнісь?
– Не було такої нагоди.
– Та ні, це ти просто боявся, що я чи хтось інший, поцупить її у тебе.
– Я ж не якась там річ, щоб можна було поцупити. Я нікому не належу. – Відізвалась Анжеліка.
– О, це мені подобається. В тобі заговорила «незалежна жінка». Іване як ти на це дивишся?
– Я звик.
Минула ще одна година. Спілкування продовжувалось у жвавому ритмі.
– Котра година? – Запитала Анжеліка.
– Пів на десяту. Не турбуйся, ще рано: завтра ж вихідний. – Сказав Ігнат.
– Мені вже час.
– Я проведу.
– І я.
Чоловіки потурбувалися про одяг Анжеліки: допомогли вдягнутися, як справжні джентельмени. Вона ж танула від уваги, як шоколадна цукерка, і не йняла віри, що таке ще існує. На виході з будинку Ігнат, наче згадав щось дуже важливе і, зупинившись зойкнув.
– Ледь не забув! Скоро ж Новий рік!
Всі здивовано подивилися на товариша.
– Я запрошую всіх бажаючих провести Старий і зустріти Новий рік у мене. Ви уявляєте, як класно буде – ми самі і без дорослих?
– Ти як, Анжеліко? – Запитав Іван.
– Я не проти, але ж потрібно узгодити це з мамою.
– Тобі допомогти?
– В чому?
– В переговорах з мамою.
– О, ні.
До будинка Анжеліки дійшли лише двоє, Ігнат досить тактовно і непомітно зник на пів дороги. Навіть дивно, що нікого це не здивувало. Іван же ж прагнув побути з коханою наодинці хоч трішки, хоч біля воріт. Хотілося цілувати її вабливі вуста, які безперестанно відкриваючись то в усмішці, то в розмові, спокушають своєю доступністю. Він був щасливий навіть від того, що тримає її за руку, відчуває запах її волосся, і йде поряд, а думки про поцілунок навіть паморочили голову і віднімали сили, не те, щоб щось робити чи говорити.
Коли вони зупинилися біля її будинку, в повітрі зависла пауза, нагадуючи про банальність ситуації.
Анжеліка першою порушила мовчання:
– Сьогодні я провела чудовий вечір.
– Я радий, що зміг тебе розважити.
Знову мовчання.
– Чому ти мовчиш?
– Хотів тебе поцілувати, та не знаю як. Ой, що це я бовкнув. – У відповідь весела посмішка.
– Я так і зрозуміла, не переймайся.
Анжеліка торкнулася губами щоки Івана і на вухо прошепотіла: „Ти найкращий друг” – Він обурився.
– Кажеш: друг? А можна я буду не лише другом. Мені б хотілося, щоб ти була моєю коханою. Майстер тобі ніколи цього не запропонує, а я буду кохати тебе, як ніхто інший.
Дівчина розсердилась, різко відвернулася і зайшла за ворота. Іван бачив, як швидко щезає її постать в гнітючій темряві і відчув, що щось втрачає, так і не отримавши. Тяжкий тягар засів у нього на душі. Вічні запитання не давали спокою. «Почему так бывает на свете: любит он, но не любит она?
Встречи ждёшь ты совсем напрасно: не в тебя она влюблена.»
Сьогодні вечір починався сумно, потім – весело, і закінчився невдало. Не дарма кажуть: «язик мій – ворог», а надто, коли закоханий і не тямиш, що кажеш.